Увечері до скарбця зайшов Івашко.
– Пора, – сказав.
– Куди, тату? – стрепенулася Орися.
– Ви не повинні вмерти – ні ти, ні Осташко. А завтра остання битва, і нас більше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу віддаси, а Орися…
– Тату! – припала дочка до батькових грудей. – Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там – боюся…
Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; «Не треба, доню», – сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.
– Це цямрина криниці, з якої ми брали воду, – мовив Івашко. – Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п’ятдесяти ліктів, а там побачите отвір у пів мого зросту до підземного ходу. Хід довгий і прямий. Вийдете біля Теребіжа, за Бродівським шляхом.
– І ти ходи, батьку, і всі вої! – заблагала Орися.
– Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить… Збирайтеся.
– Князю, – сказав Осташко. – Дозволь покликати Арсена.
– Клич.
Вони стояли одне навпроти одного – старші, змужнілі, і промовила рішуче Орися:
– Не піду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але більше ніхто не в силі.
Осташко підійшов до Преслужича, підвів голову, глянув на його зболене обличчя.
– Князю, втіху дам тобі в нашій безвиході. Не смерть страшна людині, а безслідність. То хай залишиться про нас слід. Нехай ідуть на волю ті, хто продовжить твій рід. Вони синові колись про нас розкажуть, пісень наших навчать, син же далі передасть, і пам’яті про нас не буде кінця… – І до Арсена: – Візьми, Арсене, мою книгу – в ній уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на північ і там, де вже не віятиме крилом католицька чума, куди не донісся сморід Свидригайлової зради, зайди в монастир і залиши в ігумена книгу. Оживуть колись мої слова, і новий пілігрим візьме їх з собою. Були до нас, то й після нас народяться нові борці й літописці.
Арсен дивився на Орисю, з її очей світилася до нього воля, яку ще в цю хвилину він може запосягти. А запосягши, далі блукатиме скоморохом і шукатиме для себе нового сенсу в житті?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку від свого стиду? А Орися не дорікне колись тобі – що ти, міцний і молодий, залишив замість себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисі! І до неї… Та є на світі, є – найтяжча любов, перед якою никне все інше. І лише її одну зрадити не можна, бо не матимеш тоді ні від кого ані кохання, ані пошани, ані життя…
– Вам іти, – сказав Арсен.
Він обняв Орисю і хотів ще їй сказати, щоб назвала його ім’ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.
Батько прикипів головою до цямрини, не відірвався від неї і тоді, коли руку обпік доччин поцілунок.
А як у глибині колодязя зникло полум’я свічки і лунко задзвеніли двері потаємного ходу, сказав Преслужич:
– Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.
Розділ п’ятнадцятий. І буде так…
Сурми розкришать тишу, і на грунь, де білий кінь стоїть, вийде Марія голосити по мужеві. Почує її плач Галайда, і подасться з ватагою недеями, і ходитиме від села до села, полишаючи за собою чорні димарі на місці панських дворів.
Тарани проб’ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри ринуть з переможним криком і зімнуть дві сотні русинських ратників, що обороняли вали.
А кілька отроків з Івашкової охорони чекатимуть напоготові в дитинці і ждатимуть, поки впаде кована залізом дубова брама замку. Уже не буде в них ні стріл, ні пороху, ані смоли, тільки бойові молоти й мечі.
Брама впаде і наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмітиме орудувати мечем. Він пошпурить меч і схопить молот, і битиме ним по шоломах з дикою люттю – востаннє мститиме за краківські кривди, за львівський сором, за віру православну, за землю руську, за Орисю і за своє життя. І не доступиться ніхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тісним колом і піднімуть на списи.
І згадається йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снігом і постать у білому кожушку й гарячій шалевій хустині з довгими тороками, і зникне дорога постать назавжди у чорному мареві…
А Івашко Преслужич-Рогатинський загине останнім – на самому вершечку вежі біля сніжно-білого стягу з золотим левом.
А потім, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку під Грюнвальдом, і двох сліпців, яким вибрали очі хрестоносці, й коломенського діда, котрий за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. І підуть разом – то мовчки, то співаючи – у далекі північні землі, куди не сягнув мор, і в Смоленську віддасть Осташко ігуменові свій літопис.
А за Орисею пропаде слід. Та хтозна… Може, її правнук стане кобзарем. І вістуватиме він грізні походи козаків, які втоплять у гнилому болоті католицьку чуму. Бо прийде час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом Даним, і на тому самому шпилі, де стоїть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий звитяжний стяг.
Буде…
Сурми розкраяли, розбили тишу. Білий кінь стрепенувся, у білого коня здибилась грива, кінь підвів голову до багряної смужки обрію і вдарив копитами. Захрустіла жорстка трава, посипалися голки з сосон, білий кінь мчав по Вороняцькому хребту, і стугоніла стужавіла земля.
Кришився світанок, кришилася криця на друзки, рожеві дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечі й падали долу, щоб потім стати червоним піском, лилася кров, з якої колись зарясніють кетягами кущі калини…
Кінь галопував на схід. Крізь дні, і ночі, і віки – білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.
Олександр Єлисейович Ільченко
1909 (м. Харків) – 1994 (м. Київ)
Козацькому роду нема переводу[63]
Живісінькій пам’яті Амвросія БУЧМИ, володаря дум, який не вмирав і не вмре, бо козацькому роду нема переводу.
Заспів. Трохи – про український характер
Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…
Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.
Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ) і плив конем через вир, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.
Мріючи в перлистім шумовинні – далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.
<…>
34
Веселий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві. І не три.
Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі.
Інші з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зиновія-Богдана Хмеля.
Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід.
Але чували люди, як і в Першій імперіалістичній війні року 1914 бився Козак Мамай з ворогами отчизни, – все такий же галабурдний і вічно молодий, – та й хтозна, чи не він ото, бувало, і в війні Вітчизняній виникав зненацька в найскрутнішій сутузі в тому чи тому партизанському загоні й допомагав громити фашистів на українській чи на білоруській землях, чи не він, колишній запорожець, допомагає й нині будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки?