– Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерівань, а Кафа – найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п’є? То заграй – ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, – він розглянувся по кімнаті, – і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…
Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не п’є – бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує… Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом… Богуш, аби лише складський термін відбув[62] – у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.
– Івашкові Преслужичу? – вихопилось мимоволі в Арсена.
– Якому Івашкові, якому Преслужичу? А-а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра-позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович – то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…
– А ти звідки знаєш Давидовича? – тамуючи тривогу, запитав Арсен.
– Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан – опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…
Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:
– Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.
– Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…
Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов’язок його честі – якщо не пізно – попередити олесьчан про зраду.
Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.
У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного – кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван-башу Богуша Ованесяна.
Він був синій і спотворений на обличчі – голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.
Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав – страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:
– Мор! Мор!
Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі – страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.
У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:
– Шимоне, Шимоне, синочку мій!
У понеділок рано-вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.
– Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…
Руський староста знав уже про чуму – йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.
– Князя до мене! – крикнув староста. – Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!
А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу – брати Одровонжі втікали в Городок.
Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни – рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.
У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.
Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:
– Арсен утік… А ми?
Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:
– Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так – покинути Львів? Що ми без нього, а він – без нас?
Розділ чотирнадцятий. Ту пир докончаша…
Чорна стрічка, що нею Івашко пов’язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.
– Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!
– Правду сам дознаєш, – Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, – лише не барися, боярине. Я через вал переліз – ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди – зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!
– Зрада?! – прохрипів Івашко. – Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна – у татарню!
Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?
На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.
– На вали! Сушіть порох! – гучно проголосив державець. – І стояти нам на смерть – відступати вже нікуди.
Галайда гукнув до ремісників – гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.