З того дня, як ми розійшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала мені ні любовних віршів, ні листів хоч з якимсь натяком, тож я, пригнічений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зі мною розірвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказів цього і поки мучився сумнівами, згадав про одяг, який вона залишила мені, пошитий вправніше, ніж колись, з майже ідеальними відтінками барв і кроєм, а тому відразу збагнув, що покинута жінка постійно думала про мене.
«Мабуть, все-таки вона не готова зі мною остаточно розлучитися», – подумав я і спробував то сяк, то так відновити наші стосунки. Жінка не відверталася від мене, не ховалася, щоб я розпачливо її шукав, а сміливо заявляла: «Я не збираюсь, як досі, більше терпіти. Знову зустрічатимусь з вами, якщо виправитесь і станете розсудливішим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумає, я нічого не обіцяв і далі не полишав думки, щоб її провчити. Жінка тужила, плакала і зрештою померла. Тільки тоді я зрозумів, що так жартувати не можна.
І от тепер я знаю, що саме на таку жінку можна покластися в усьому. Вона була мені порадницею не тільки у дрібних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуванні тканин із самою дівою Тацута[43] й не поступатися у шитті Небесній Ткалі[44]».
Згадуючи покійну, Сама-но камі гірко зітхнув, а То-но цюдзьо підбадьорив:
«Однак відкладімо набік майстерність твоєї Небесної Ткалі й звернімо увагу на вічну нерозлучність небесної пари. Звичайно, парча твоєї діви Тацути справді не має собі рівних. Але ж весняні квіти й осіннє листя дерев зникнуть, не привабивши до себе людських очей, розтануть, мов роса, якщо не ляжуть на них барви відповідної пори року. Ось чому так важко знайти в цьому світі обдаровану жінку, яка назавжди припала б до серця».
«Майже в той самий час, – провадив далі Сама-но камі, – я навідувався до ще однієї жінки. Вона, здавалось, була кращої вдачі, ніж перша, мала тонку, чутливу душу: складала вірші, вправно писала, чудово грала на кото, тобто славилася всім, що робила й говорила. А оскільки була гарна собою, то я, постійно зупиняючись у тієї норовистої, іноді потай відвідував і другу так часто, що не на жарт прихилився до неї. Коли ж та, перша, померла, то що я мав робити? Не залишалося нічого іншого, як сумувати. Після того як я став частіше бувати у другої, то помітив у ній непривабливі риси – хизування і надмірну легковажність, а зрозумівши, що на неї не можна покладатися, віддалився від неї, і, видно, саме тоді вона таємно запізналася з іншим.
Одного разу в яскраву місячну ніч десятого місяця, коли я вирушив на нічліг до свого батька, на виїзді з палацу до мене в карету підсів знайомий придворний і сказав: «Мене чекають сьогодні в одному домі, тож я цим дуже заклопотаний…» Дорога пролягала повз оселю моєї знайомої, і як тільки крізь діру в глиняній стіні заблищала вода в ставку, в якому спочивав місяць, попутник залишив мене, а я не міг не скористатись нагодою простежити за ним. Мабуть, він давно спізнався з нею, бо, надзвичайно схвильований, присів на галереї неподалік від воріт і якийсь час милувався місяцем. Збляклі від паморозі хризантеми й багряне листя, що, змагаючись з вітром, кружляло в повітрі, являли собою справді зворушливу картину.
Вийнявши з-за пазухи флейту, чоловік заграв і сам собі підспівував: «І тіні там густі…»[45] – а жінка майстерною грою на японському кото, заздалегідь настроєному, приєдналася до нього. Мелодії в ладі «ріці»,[46] виходячи з-під ніжних жіночих пальців і долітаючи з-поза завіс, звучали на струнах свіжо й у гармонії з прекрасною місячною ніччю. Підійшовши ближче, закоханий чоловік іронічно зауважив: «Сподіваюсь, що це червоне листя у саду ніхто ще не приминав?» Потім, зірвавши хризантему, вимовив:
Вибачте за безцеремонне запитання… Зіграйте ще. Покажіть до кінця свою майстерність вдячному слухачеві». Він попросив жартівливо, а жінка манірно відповіла:
Ось так вони залицялися одне до одного, не підозрюючи, як це мене дратує, а потім жінка, взявши кото «со»,[47] настроєне в тональності «бансікі»,[48] заграла досить майстерно в сучасному стилі, але я почувався збентеженим. Ясна річ, жартівлива легковажність може бути доречною у поведінці жінок, що прислуговують у палаці. А от коли навідуєшся до жінки, щоб зробити її надійною опорою на все життя, й бачиш, що вона вийшла за всякі межі, то не можеш заспокоїтися. Зрозуміло, що після тієї нічної пригоди мені остаточно перехотілося її відвідувати.
Взявши до уваги ці два випадки, я, будучи ще молодим, збагнув, що розв’язні жінки надзвичайно ненадійні. Упевнений, що подальше життя ще більше мене в цьому переконає. Ось зараз вас, напевне, приваблюють жінки звабливо-ніжні, покірні вашій волі, немов краплі роси на гілці хаґі, що впадуть, як захочеш її зламати, або наче градинки на листках бамбука, які відразу розтануть, коли їх торкнешся. Але років через сім ви мене зрозумієте. Прошу вас, послухайтесь моєї скромної поради: остерігайтеся занадто піддатливих жінок. Вони легко впадають у блуд і тим накликають неславу на голови своїх чоловіків», – повчав юнаків Сама-но камі. То-но цюдзьо звично кивнув, а Ґендзі посміхнувся, видно думаючи: «Що ж, можливо…» – і сказав: «Обидві ці історії вельми непривабливі».
«А тепер я, – втрутився То-но цюдзьо, – розповім вам про одну дурну жінку. Я почав відвідувати її таємно, зовсім не збираючись підтримувати з нею тривалий зв’язок, але мало-помалу прихилився до неї і, хоча рідко з нею зустрічався, все-таки не забував її. Та й вона довірилася мені. Я раз у раз дорікав собі за свою легковажність: «Невже вона мені так довіряє, що навіть не ревнує?» Жінка поводилася так, ніби нічого не помічала, ніколи не докоряла і, коли я повертався до неї після довгої перерви, була такою ж лагідною і привітною, як і досі, що я не переставав заспокоювати її обіцянкою про своє заступництво в майбутньому. Вона була сиротою й безпорадною, а тому я тішився, що вона готова довірити мені своє життя. Жінка почувалася спокійною, і я досить довго до неї не навідувався. І от саме тоді – про це я дізнався пізніше – моя дружина через когось образила її жорстокими, огидними натяками. Не знаючи нічого про завдані образи, я не приїжджав і навіть не посилав їй листів, хоча, звісно, й не забував про неї, тож вона, зовсім занепавши духом, стривожена долею маляти на своїх руках, зірвала квітку гвоздики й послала мені…» – й То-но цюдзьо пустив сльозу.
«То що ж вона написала?» – запитав Ґендзі.
«Що? Та начебто нічого особливого… – відповів То-но цюдзьо, – щось на зразок:
Згадавши жінку, я поспішив до неї. Як і колись, вона зустріла мене з відкритим серцем, та коли сумно поглядала на запущений будинок і сад, обсипаний росою, то, змагаючись із комашиним дзижчанням нишком, як це буває у старовинній повісті, заплакала.
Так, відсуваючи убік квіточку гвоздики, я хотів завоювати серце матері, нагадавши, що «навіть пил не впаде на гвоздику…».[50]
вимовила вона ніби мимохіть, не показуючи, що глибоко ображена. Сльози котилися по її щоках, а вона сором’язливо намагалася будь-що їх приховати, щоб анітрохи не засмучувати мене тим, що збагнула, як безсердечно я ставився до неї. Тому, трохи заспокоївшись, я знову перестав її відвідувати, і саме тоді вона кудись безслідно зникла. Якщо вона ще жива, то, напевне, поневіряється в цьому непевному світі. Якби ця жінка тоді, коли я любив її, сміливіше відстоювала мою прихильність, то не залишила б свого дому. Я не покинув би її саму надовго й забезпечив би їй пристойне становище на тривалий час. А «маленька гвоздика» мені люба й досі. Я довго думав, як її знайти, але так і не довідався, де вона. Мабуть, і ця особа належить до тих ненадійних жінок, про яких ми щойно розводилися. Нітрохи не здогадуючись, як вона покірно терпить мою безсердечність, я не переставав її дарма кохати. Тепер, коли її образ поволі стирається з пам’яті, я іноді думаю: «А що, як вона й досі не може мене забути й вечорами тужить, відчуваючи, що в усьому винна сама?» Ні, такі жінки, як вона, не придатні для спільного життя, покладатися на них неможливо. От і виходить, що про ревнивицю забути важко, але зустрічатися з нею неприємно, ба навіть відразливо. Та, друга, з багатьма талантами, що начебто вправна у грі на кото, занадто легковажна. Остання, надмірно скритна, мимоволі викликає підозру. Отож, як почнеш вибирати, то навряд чи зможеш на комусь остаточно зупинитися. Бо такий наш світ. Жінок важко порівнювати. Де знайти жінку, що поєднувала б у собі все найкраще цих трьох осіб і не мала б їхніх вад? Якщо ж ви спробуєте закохатися в богиню Кіцідзьо,[51] то розчаруєтесь, бо в ній, просякнутій святенництвом, немає нічого людського», – сказав То-но цюдзьо, й усі засміялися.