Жінці завжди треба зберігати спокій. Якщо є привід для ревнощів, то краще про це натякнути, докори слід висловлювати ніби між іншим, без зайвої образи, тоді й чоловікова прихильність зміцніє. Бо здебільшого стан душі чоловіка цілком залежить від жінки, що живе поруч із ним. А втім, якщо дружина надасть йому повну свободу й не звертатиме на його поведінку ніякої уваги, то в його ставленні до неї, попри її довіру й ніжність, проглядатиме зневага. Справді, мало кому сподобається доля «неприв’язаного човника»,[40] хіба ні?» – проказав Сама-но камі, й То-но цюдзьо кивнув у відповідь.
«Мабуть, дуже неприємно жінці підозрювати в ненадійності вродливого, любого її серцю чоловіка. Вона думає, що той виправиться, якщо вона, залишаючись вірною, дивитиметься крізь пальці на його вибрики, але, на жаль, і це не завжди допомагає. У всякому разі їй нічого кращого не залишається, як смиренно, всупереч усьому, терпіти», – сказав То-но цюдзьо, думаючи: «Саме так і робить моя молодша сестра…» Помітивши, що Ґендзі задрімав і відповідати не збирається, він невдоволено замовк. Тим часом Сама-но камі, в ролі знавця жіночих чеснот і вад, просторікував далі. А То-но цюдзьо приготувався слухати уважно до самого кінця його міркування.
«А тепер подивімося, що відбувається в інших сферах. Візьмімо, наприклад, столярство. Деякі ремісники охоче виготовляють різноманітні речі з дерева так, як їм заманеться, однак такі вироби – це просто забавки, створені поза всякими правилами й канонами. Дивлячись навіть на найвигадливіші з них, подумаєш: «Справді, в цьому теж щось є…» – та й годі. Вони по-своєму привабливі як зразок осучаснення чогось уже відомого. Але якщо порівняєте їх з речами, по-справжньому прекрасними, виготовленими згідно з канонами, то відразу зрозумієте, чим відрізняється рука справжнього майстра від руки простого ремісника.
Або ще один приклад. Хоча в Імператорській художній майстерні є чимало малярів, на підставі їхніх ескізів одразу нелегко визначити серед них найобдарованішого. Деякі з них, даючи волю власній уяві, щоб налякати людей, малюють дивовижні речі: недосяжну людському зору гору Хорай,[41] жахливу рибу серед розбурханого моря, лютих звірів Китайської землі, небачених людьми демонів, але їм байдуже, що в житті такого не буває.
А от коли треба зобразити звичайні гірські схили, водні потоки, звичні людські оселі на тлі милого серцю краєвиду – пологих гір, вкритих звивинами густого дикого лісу, або перенести на папір те, що міститься за близькою огорожею, згідно з канонами, то відразу стає ясно, чим справжній майстер відрізняється від посереднього ремісника.
Те саме стосується каліграфії. Якщо за пензлик візьметься людина, неглибоко обізнана з цим мистецтвом, то напише розмашисто якісь довгі лінії, підкреслено незрозумілі завитки, а от знавець, що строго дотримується канонів, начебто не створить чогось, що вирізняється зовнішнім блиском, але порівняйте його напис з попереднім зразком і легко зрозумієте, котрий з них вийшов з-під пензля справжнього майстра.
Щось подібне спостерігається і в інших видах мистецтва, навіть у найпростіших. А що вже казати про людське серце? Ніколи не варто довіряти почуттям, зумисне перебільшеним і виставленим напоказ. Ось послухайте, що сталося колись зі мною. Боюся тільки, що моя розповідь здасться вам трохи легковажною…» – сказав Сама-но камі, підсуваючись ближче до Ґендзі, від чого той прокинувся.
То-но цюдзьо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і ніби довірливо слухав буддійську проповідь про марноту людського життя, хоча, як не дивно, саме в такий час люди відкривають одне одному свої душевні таємниці.
«Так от, колись давно, маючи ще досить низький ранг, я запізнався з однією жінкою. Її зовнішність була далека від досконалості, як у тих, про кого я вам щойно розповідав, і я, схильний в юності до безпутства, зовсім не думав зупиняти на ній остаточного вибору. Хоч я й тримався її, але, шукаючи кращої, частенько розважався деінде і тим самим збуджував у ній ревнощі, що мені нітрохи не подобалося. «Невже вона не може без цього? – дратувався я. – Якби вона була трохи поблажливішою до мене…» Отож, з одного боку, мене обтяжували її необґрунтовані підозри, а з іншого – я іноді їй співчував: «Та чого вона не покине такої нікчемної, як я, людини?» – і, природно, намагався бути розсудливішим.
Вирізнялася вона тим, що з усіх сил намагалася зробити навіть те, що було їй не до снаги, аби тільки мені догодити. Прагнучи приховати свої вади, ревно дбала про мене, ні в чому мені не перечила. Спочатку я вважав, що в неї владний, непоступливий характер, але виявилося, що вона лагідна й слухняна. Щоб зберегти мою прихильність, вона пильно дбала про свою зовнішність, а щоб не кинути на мене неславу, при зустрічі з незнайомою людиною поводилася вкрай сором’язливо – словом, була надзвичайно розважливою. І тільки одного я не міг витерпіти – її ревнощів.
І ось тоді я подумав: «Вона, напевне, боїться мене втратити. А що, як я її налякаю, щоб провчити? Може, вона одумається і перестане докучати мені своїми скаргами? Покажу їй, що втомився від її підозр і готовий розійтися з нею. Якщо вона справді небайдужа до мене, то це буде для неї добрим уроком». Так вирішивши, я став удавати, що зовсім збайдужів до неї, а коли вона, як зазвичай, обурилась, то я сказав їй таке: «Якщо в жінки сварлива вдача, то навіть найміцніша обітниця не витримає і розлучення стане неминучим. Якщо ви готові припинити наші зустрічі, то й далі докоряйте мені своїми підозрами. Але якщо збираєтесь у майбутньому йти зі мною одним шляхом, то вам доведеться терпіти, а коли подолаєте свою погану звичку, то я вас ще більше покохаю. А коли я виб’юсь у люди й трохи стану на ноги, у вас не буде суперниць». Я промовляв піднесено, задоволений своїм розумним повчанням, але як тільки я замовк, вона, посміхнувшись, відповіла: «Якби треба було перетерпіти ваше багато в чому непривабливе, принизливе становище, щоб дочекатися, коли виб’єтеся в люди, то я не хвилювалася б. Але з важким тягарем на серці марно сподіватися, що врешті-решт таки настане час, коли ви позбудетеся поганої звички, я не спроможна, а тому, мабуть, нам краще розлучитися».
Її ревниві слова мене розлютили, і я наговорив її чимало неприємного, а вона, не стримавши себе, схопила мене за руку й укусила палець. Я став несамовито кричати: «Ой, як же я покажусь між людьми, якщо ви покалічили мене? Мій ранг і так низький, тож яким чином я піднімусь догори? Мабуть, не залишиться нічого іншого, як постригтися в монахи чи що? – Потім грізно вигукнув: – Ну що ж, віднині між нами всьому кінець!» – і, зігнувши пальця, наостанок вимовив:
Ні, не треба ревнувати».
Почувши мої слова, вона все-таки заплакала й відповіла:
Хоч ми й обмінялися різкими словами, насправді я не мав наміру поривати з цією жінкою остаточно, але довгий час віддавався скороминущим утіхам на стороні й навіть не писав до неї. Та одного разу, пізно увечері, коли сіявся не то дощ, не то сніг, а люди після репетиції Надзвичайного свята Камо[42] розходилися по домівках, я подумав і раптом зрозумів, що мені нікуди йти, крім як до неї. Ночувати самому в палаці було б неприємно, а від самої думки про зустріч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дізнатися, як живе й що думає та жінка, струшуючи з себе сніг, урешті-решт попрямував до неї. Дорогою ніяковів, покусуючи нігті, але все-таки вирішив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечір вона забуде про свій колишній гнів?» І от я побачив, як світильник під стіною освітлює кімнату слабким світлом, теплий домашній одяг гріється на високій підставці, всі завіси підняті, ніби вона сподівалася мого приходу саме сьогоднішньої ночі. «Я так і знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самої жінки вдома не застав. Мене зустріли тільки служниці, від яких я довідався, що їхня господиня ще ввечері поїхала до батьків.