«Гадаю, і Тосікібу-но дзьо може поділитися з нами чимось цікавим. Ну, розкажи-но що-небудь!» – спонукав То-но цюдзьо.
«Чим же я, найнижчий з низьких, з вами поділюся?» – спитав Тосікібу-но дзьо, але То-но цюдзьо підганяв, і той, задумавшись: «Що ж розповісти?» – почав: «Коли я був ще студентом, мені трапилася одна зразково-розумна жінка. Як і та, про яку розповідав Сама-но камі, вона могла порадити і в службових, і в найскладніших особистих життєвих справах. Була настільки обізнана, що могла присоромити будь-якого вченого мужа й не дати нікому всупереч слова сказати. Це сталося тоді, коли я проходив навчання в домі одного вченого. Дізнавшись, що в нього багато дочок, я ненароком зблизився з однією з них, а батько, зачувши про це, приніс заздоровні чашки й урочисто звернувся до мене зі словами: «Послухайте пісню мою про дві дороги».[52] Хоча його дочка не дуже мене вабила, я, поважаючи бажання вчителя, все-таки зустрічався з нею. Вона ж, закохавшись у мене, оточила мене щирою турботою. Навіть під час нічних розмов навчала мене, як розвивати свої здібності, корисні для успішного просування на службі. Листи писала бездоганно лише ієрогліфами за суворими зразками, уникаючи літер «кана».[53] Тож, природно, я не міг розлучитися з нею і навчався у неї всього, як у вчительки, навіть складання сяких-таких китайських віршів, за що я їй донині вдячний. Проте остаточно пов’язувати з нею своє життя я не збирався хоча б тому, що надто часто я, неук, перед нею осоромлювався. Тим паче вам, благородним юнакам, і зовсім не варто користуватися послугами таких заповзятих жінок. Втім, іноді бачиш, що ця особа неосвічена, безталанна, але чомусь – видно, так у попередньому народженні судилося – серце мимоволі тягнеться до неї. Чоловіки бувають вельми безвольні». Тосікібу-но дзьо замовк, але решта, раді дізнатися, що сталося згодом, узялися його підбадьорювати, вигукуючи: «Ну й дивовижна особа!» – і той, розуміючи, що від нього хочуть, гордий увагою до себе, провадив далі:
«Так от, одного разу я довго її не відвідував, а коли при якійсь нагоді завітав, то вона прийняла мене не у зручнім покої, а десь інде, як на зло, відгородившись від мене завісою. «Що за дурниця? Вона чимось незадоволена? – подумав я. – Якщо так, то це добра нагода розлучитися з нею». Однак ця жінка була досить розумна, щоб легковажно спалахувати гнівом. Вона давно засвоїла всі принципи людських відносин і ніколи не ревнувала. Підвищивши голос, з-поза завіси вона сказала: «Кілька місяців тому я сильно застудилася і від гарячки лікуюся відваром цілющих трав з часником, а тому через неприємний запах не можу побачитися з вами віч-на-віч. Але якщо маєте невідкладну справу, я готова й так обговорити її з вами». Що я міг відповісти на такі чітко сказані слова? Я тільки відповів: «Розумію», – і вже збирався виходити, але жінка, мабуть утомлена самотністю, вигукнула: «Заходьте, коли запах зникне!..» Жаль було не дослухати її, але залишатися довше я також не міг, бо все навколо і справді просякло огидним запахом, а тому, приготувавшись до втечі, я вимовив:
«Як це розуміти?…» – не доказавши, я вискочив геть, а її відповідь наздогнала мене:
«Відповіла вона швидко», – спокійно сказав Тосікібу-но дзьо, а вражені юнаки засміялися – мовляв, все це вигадка.
«Та де таку жінку можна знайти? Краще вже зустрічатися з чортом! Просто жах! – і вони роздратовано заляскали пальцями. – Знайшов про що розповідати!»
«Може, розкажеш щось трохи приємніше?» – домагалися юнаки в Тосікібу-но дзьо.
«А по-моєму, навряд чи ви почуєте щось незвичайне», – відповів той і замовк.
«Дуже погане враження справляють неосвічені люди – і чоловіки, і жінки, – які люблять хизуватися своїми поверховими знаннями, – сказав Сама-но камі. – Як на мене, жінка, обізнана з усіма тонкощами Трьох історій і П’яти книг,[55] програє в привабливості. Але це не означає, що вона не має розумітися на службових та приватних справах лише тому, що є жінкою. Жінкам не дають освіти, але кожна з них, маючи хоч трошки кмітливості, може багато чого навчитися – почути вухами й побачити очима. Серед них трапляються й такі, що врешті-решт вправно пишуть ієрогліфами, але, втративши почуття міри, недоречно перевантажують ними свої листи, звернені до жінок, що зовсім неприпустимо. Може, вони самі цього не хочуть, але коли вголос читаєш такі листи з надмірною кількістю ієрогліфів, то відчуваєш, як вони звучать штучно й уривчасто. Найчастіше так пишуть дами високого стану. А деякі, що вважають себе поетесами, ні на хвилину не розлучаються з віршами: присилають тобі, зазвичай в недоречний час, свій твір, в якому на самому початку міститься згадка про цікаву давню подію, й тим самим ставлять тебе у скрутне становище. Не відповісти – нечемно, а відповісти невдало означає наразитися на глум! Буває, поспішаєш зранку в палац на якусь урочистість, скажімо, на свято П’ятого місяця,[56] тож хіба є час думати про лепеху? А тобі приносять листа з натяком на це дивне коріння. Або готуєшся до Свята хризантем на дев’ятий день дев’ятого місяця, коли не маєш вільної хвилини, бо обдумуєш зміст складного китайського вірша, а до тебе приходить лист з натяками на росу й пелюстки хризантем. Якби цей вірш надійшов в інший час, то, природно, потім здався б цікавим і витонченим, але, недоречний цього разу, лише свідчить, що складений бездумно. Якщо людина не розуміє, коли й що збирається робити, то їй не варто виставляти напоказ, який у неї витончений смак. І взагалі, навіть якщо тобі щось відоме, краще вдавати, що ти нічого не знаєш, а якщо кортить щось розповісти, то постарайся промовчати», – повчав Сама-но камі, а Ґендзі подумки переносився до тієї, однієї: «У ній немає жодної з тих неприємних вад, про які йшла мова» – і серце його стискалося. За розмовою про нескінченні дивовижні історії юнаки так і не вирішили, які жінки кращі, а тим часом надійшов світанок.
Нарешті сьогодні випогодилося. Добре знаючи, що в домі Лівого міністра невдоволені його тривалим перебуванням у палаці, Ґендзі вирушив туди. Від усього оздоблення в будинку й від поведінки молодої господині віяло спокійним благородством та ідеальним порядком, тож Ґендзі здалося, що саме про таких жінок була вчора розмова як про найнадійніших дружин. Однак холодна пишність дочки Лівого міністра не сприяла душевному зближенню, й при ній він губився. А тому, щоб подолати збентеження, заходився жартувати з молодими служницями Цюнаґон і Нацукаса, які захоплено дивилися на нього, знудженого спекою, з розпущеними шнурками носі, і справді напрочуд гарного собою.
Зайшов і сам міністр, але, побачивши, що Ґендзі відпочиває, завів з ним розмову з-поза завіси. «У таку спеку… – поморщився Ґендзі, й служниці захихотіли. – Тихіше!» – вгамував він їх і сперся на лавочку-підлокітник. Відразу було видно, що він почувався тут абсолютно вільним.
Коли стемніло, одна із служниць сказала: «Цієї ночі бог Накаґамі перекрив дорогу з палацу».[57] – «Так, справді», – погодився Ґендзі. – Як правило, ця дорога несприятлива. Але ж і моя cадиба на Другій лінії розташована в тому ж напрямку. Де ж мені перепочити? Просто біда!» – і Ґендзі зібрався лягати спати. «Ні-ні, так не можна робити», – навперебій попереджали служниці. А одна порадила: «Вам можна перебути ніч у вашого знайомого Кії-но камі, що має будинок на березі річки Накаґава. Він нещодавно провів з неї воду у свій сад, і тепер там прохолодно».
«От добре! – погодився Ґендзі. – Тільки я змучився і хотів би, щоб мене туди підвезли».
Звичайно, Ґендзі міг перечекати несприятливий час деінде, адже таємно відвідував чимало будинків, та, мабуть, не хотів засмучувати дружину Аої, яка подумала би: «Нарешті прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до іншої?» Не гаючи часу, покликали Кії-но камі, і той погодився, але, відходячи, скромно висловив побоювання: