Попри все, умовні штрих-пунктирні мапи Дідка, які лежали на підлогах кают-компаній, залишалися табу для скурювання. Капітани не наважувалися їх курити. Скурити їх – означало збитися назавжди з курсу і потрапити в зону впливу Бабуні. Отоді начувайся. Одними кораблетрощами не обійдеться. Допомагали м’які флюгери в вигляді половин хоботів дірявих слонів. Вони зажди були в одному й тому ж положенні аби показувати напрямок руху потоку справжнього вакууму. Хоча іноді їх навмисне знімали боцмани для дезорієнтації капітанів. Щоправда на капітанів це не справляло враження або ж не викликало належної відповідної реакції.
Зовсім кепські справи… Каземат довічний означений невідомістю замкненого кола. Точніше, а скоріше не кола, а ідеального багатокутника.
Час від часу кораблики гуділи дуже голосно гудками, як справжні гігантські пароплави, омайбутнюючи реальність. Лице Дідка від гудіння ставало хитрим і добрим з поволокою старанно прихованої насолоди і оминулене споминами про спотворене сприйняття самого себе. Хитрощів додавало йому ще й хаотично-жваве переміщення очей, носа, вух і губ з місця на місце. Мінялися місцями або взагалі опинялися зовсім десь аж на шиї чи на голові, чи на інших частинах тіла його. Навіть на тих, що були прикриті одягом, затримуючись на певному місці лише на декілька секунд. Виправданим все оце здавалося на перший погляд.
Заборонив собі Дідок акцентувати прискіпливу свою увагу на комусь чи на чомусь. По іншому реакція стала його обличчя свідчила б про невдоволення чимось. Міміка його обличчя на віщувала б нічого втішного. Був у нього один улюблений абсурд… Показував собі ж свою шатківницю для моркви. Полюбляв він дивитися на справжню шатковану моркву нормального морквяного кольору. Таким чином запобігав передозуванню вітаміну А, щоб не бути повсякчас незадоволеним всім відбуванням, які суперечили його принципам осучаснення. Посміхався таким чином він нав’язливо щиро. Але почав невдовзі городити таке… що і на голову не натягнеш.
Я вже було хотіла затулити чимось собі вуха й очі, щоб не слухати й не бачити цього божевілля. Але цікавість і надія на порятунок додавали мені наснаги й терпіння витримати всі ці випробування.
Говорив Дідок якісь незрозумілі слова, але солодко і розбірливо. Не голосно, але широко відкриваючи рота. Міг не напружуючись затьмарити комусь свідомість своїми витребеньками… Бо на голові в нього була заповітна яма чорного кольору. Хоча ця обставина й додавала йому негараздів. Цей простір безмежний все одно залишався приміщенням для нього, бо обмежував його для всіх своїм розумінням меж. А без всіх інших і зайвих його існування було недоцільним. І чорна яма, якоюсь там штучною декоративною порожнечею. Це була б справжня вирва зловтіхи самотністю. А так вона справляла враження майбутньої чорної діри. Жерло безодні сконцентроване для втіхи самотністю.
Дуже глибока та широка, бо розмірами не для уяви та порівнянь. В тій ямі він періодично ховався сам, щоб не заподіяти самому ж собі якоїсь шкоди. Над головою Дідка, якраз над ямою, знаходилася непохитна гора-піраміда – надміцний алмаз, в якому сконцентрована вся органічна сутність існуючого. Цей кристал то тужавів до неможливості, то ставав поступливим.
Нависала над Дідком ця гора, будучи без вершини і без підніжжя. На ній і в ній теж інколи знаходився її власник, але тільки тоді, коли не мав можливості мати тіло. Притаманне йому таке. Гора мала ім’я, бо називав її Дідок відповідно до цього. Звав її – Трататата. За зовнішніми розмірами була невеличкою зовсім. А ніби над нею ще й хмара з усієї води, яка тільки існувала, в замороженому стані. Свого роду льодовик, який загрозливо натякав на небезпеку. Міг розтанути в будь який момент, не питаючи на це згоди у свого власника. Спокійно, але майже без зайвого простору розмістити Трататату можливість була в чорній ямі. Однакові габарити мали. Розмістивши гору в ямі, Дідок втрачав яму і гору одночасно. Зникало все і назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто і набувала здатності закривати найголовніше – світло та темряву.
А говорити все ж продовжував і далі, навіть знаходячись у ямі своїй або на горі. Слова його всі, як на підбір неправильні. Аргументовано повідомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу ніби були слова оці – всім хто хотів щось почути чи когось почути крім самого себе. Хоча з усіх присутні слухачами могли бути тільки я, Бабуня і він сам – Дідок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослівно.
А Бабуня взагалі не переймалася особливо нічим, окрім самої себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нічим і ніяким та й продовжувала своє моління. Хоча в кінці слів своїх сказав важливе. Ім’я своє промовив чітко. І дозволив мені віднині в разі необхідності промовляти ім’я його – Дідок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…
З міркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слів. Хоча б до оцих: «Протест твій нікому ТУТ не потрібен… На нього нікому реагувати».
Дійсно – нікому. Сказавши це, Дідок зменшився до неможливого і став дрібкою піску серед безлічі собі подібних.
Знову з’явилася Бабуня. Тепер я чітко побачила її образ. Ось, яка ти насправді, Бабуня!
Вона стояла на колінах посеред поля і била поклони. Пришила собі свого язика до нижньої губи. Нитками зеленого кольору. Трьома стіжками хрест-на-хрест. Завдяки цим змінам її молитва звучала тепер аж занадто незрозуміло. Торкалася лобом поля.
Більше нікого навкруги. Нікого. Тільки я та Бабуня. Якась вона дуже худа. Одягу на ній тільки й було, що якогось брудного лахміття.
Воно заважало їй молитися. Повсякчас обсмикувала його разом зі своїм довгим, сивим волоссям, що переплелося з її дивною одежиною. Своє обличчя закривала руками. Спочатку вона мені не наважувалася його показати. А чи вдень це було, чи вночі… Я не знала. Всюди були чорно-білі смуги та сірі плями. А ще жмутки темряви в світлі. Все змішане одне з одним.
Добре, що хоч не торкалася мене своїми кострубатими руками.
На кожному пальці її рук і мабуть ніг прив’язані на коротких чорних мотузочках металеві ржаві гачки. Невеличкі, розміром з ніготь Бабусин. Кого чи що вона хотіла піймати?
Долоні її рук – дзеркальні, з маленькими тріщинками. Вона бачила в них безліч своїх відображень. Дивилася уважно в очі своїх відображень і намагалася цим вмертвити себе, бо не отримувала прощення у того, у кого його просила. Молилася сама собі. Всі ступні ніг у неї були прикидані землею. Періодично вона набирала в обидві жмені землі і посипала нею собі голову. Завдяки цим посипанням ступні й були прикидані. Вона поволі сипалася з голови і спини якраз на те місце де мали бути ступні. А на полі не було жодної рослинки аж поки сягало бачення, бо не росло тут нічого, хоча земля була не зовсім сухою. На видноколі жодної живої душі, навіть тварин. Тільки духи її намагалися знову бути підвладними їй. Духи смерті роїлися біля неї і просили накормити їх бобами. Не мала нині вона їжі для них. Боби – їжа мертвого світу.