Крильця від звичайного реактивного літака. Міцні. Срібного кольору зовні. Шматок правого крила був відкушений кимсь (виднілися сліди від здоровенних зубів). Тому можна було побачити металеву арматуру і алмазний бетон коричневого кольору з яскравими різнокольоровими маленькими зірочками…
На крильцях ще мешкав м’якотілий слимак-самітник на ім’я Цита-Дель. Повзав безперестанку, нівелюючи спроби нечистот заполонити його ареал існування. Чистив поверхню крилець своїм шкарубким язиком. Бруд і пил слугували їжею йому, і завданням. Перетравлюючи все, що попадало до рота, шлунком в нозі без залишків неперетравлених назовні. При цьому затамовував подих аби побути трішки брунатним. Раковина слимака нагадувала скоріше захисний бастіон. Міцний і укомплектований всіма захисними засобами на випадок інтервенції з боку зазіхачів на його самотність. А ще мав прилади для спостереження за появою нерегламентованих об’ємів мороку у всесвіті. Він один такий залишився із усієї популяції слимаків-самітників, тому був удостоєний честі їсти бруд з крилець Дідка.
На ноги Дідок взув червоні кораблики для чіткості ходи. Йшов, утворюючи на поверхні свого перебування колосальний геогліф. Фактично Дідок завжди рухався одним і тим же маршрутом.
З глибини пірнання риби глибоководної, нині сухої вже у безмежність верхнього океану всесвіту, що був над ними, можна було розгледіти цей альтернативний символ, витоптаний ногами, взутими в кораблики. Глуха крилата людина-гадюка без вух з хвостом мавпи створена вже давно. Він рухався, орієнтуючи своє майбуття по чітко означеному шляху, але завжди знав, що це не бездоганний варіант.
Він навмисне припускався незначних помилок – відхилень від норми. Абсолютність параметрів збалансованого відтворення повинна бути прикрита невеличкою таємницею. Манівці для корисливих мали місце в цій головоломці.
Не мав можливості наблизитися до Бабуні впритул. Знаходилася вона в центрі утвореного Дідком геогліфа. Пуп на цьому місці знаходився.
Насправді це був один єдиний вихід. Вийти і потрапити у простір відкритого безмежного всесвіту свідомості. Це буде можливо тільки у випадку вдалого намагання Бабуні реабілітувати себе перед собою. Бо кожен хто не захоче бути бранцем цього світу неодмінно повинен зрушити Бабуню з насидженого місця. А це станеться тільки після розгадки головоломки.
Місця на полі де ступали ноги Дідка, взуті в кораблики, відзначали слід його, перетворюючись на сіль чорно-білу. Ненадовго. Всього-на-всього на 100 секунд. Брав рівно 100 крупинок: 50 – білих, 50 – чорних. Завжди дотримувався цієї пропорції. Цими крупинками Дідок посипав рослинку, своїми пальцями без нігтів. Солив її для того, щоб вона забувала про все і не так швидко розквітала…
Про свої вказівні пальці він полюбляв розповідати Бабуні. Зробив їх не гнучкими наступним чином. Позабивав у них гвіздки дуже великі і товсті. Забив на всю довжину майже. Ледь-ледь не по шапочки. Вказівні пальці перетворилися на виказувачі напрямку. Складалося враження ніби Дідок постійно вказує напрямок якийсь, кудись і комусь. Чи натякає на щось помітне і відоме тільки йому.
Завдяки цьому мав нагоду нагадувати самому собі про заздалегідь прогнозовану випадковість і комусь ще помічати особливості неконтрольованого перебігу подій.
Червоні суходільні кораблики на його ногах не знали ні штормів, ні мілин, ні прибоїв морських берегових. Справжні, залізні, ідеально обтічні. У них навіть була спільна назва, одна на двох: «КТАТАТ». І слід по собі залишали також один на двох.
Із труб, загальна кількість яких дорівнювала шість – по три на кожне судно, підіймався густий дим. Підіймався і різко падав назад до труб. Ця процедура повторювалася безкінечно.
Кораблики з відкритими навстіж кінгстонами. Необхідний захід, щоб в разі самоліквідації не перейматися упереджено даремно ще й цим. В кормовій частині оберталися величезні гвинти. Вимірників з десять в діаметрі. До того вони ще й невимовно вимагали час від часу зрошувати себе рідиною. Хоча цього ніхто ніколи не робив і не думав робити.
На палубах метушилися матроси в картатих капелюхах і викрикували скоромовками лайки та робили вигляд аж занадто важливої роботи. Термінова евакуація, на випадок аварійного зіткнення корабликів, не давала всій команді спокою. Робити щось корисніше їх не примусили б навіть арапники двох боцманів, які в свою чергу були на полюванні в цей час. До сих пір не можуть вполювати морську рибу в’юн на ім’я Тося. Причина проста. Її піймала вже Бабуня. А вони простаки й не знають.
У вільний від полювання час, встановлювали вітрильця на рятівні шлюпки. Та ще копали одне одного під зади для розваги. На верхній палубі все оце відбувалося, бо більше ніде зовсім. Ще прислухалися до пострілів гармат, що безперестанку салютували. Гармати були невеличкі. Точніше крихітні. Вони знаходилися на самих кінчиках носів корабликів. А салюти були чорного кольору, бо в честь Бабуні придумані. Біля гармат знаходилися по два вдавано пригнічені матроси, святково одягнені в ідеально білі мундирчики, призначені виключно для урочистостей. Один матрос обов’язково був гідрофільним, а інший – гідрофобним. Для рівноваги несумісності. Вони наспівували сумну і безкінечну пісеньку:
– Бухта. Гавань. Якорі.
Штиль. Шторм.
Морська вода.
А-а-а-а-а-а-а!!!
Все зникло.
Ніби й не було.
Ні бухти.
Ні гавані.
Ні якорів.
Ні морської води.
Д-и-и-и-и-и-и!!!
Куди?
Куди ми? Куди?!!!
М – и – и – и – и – и – и!!!
Цунамі, потоп. Суха вода.
А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Кораблики являли собою суцільні шматки металу. Про це знав тільки сам Дідок. Кораблики – по формі, а по змісту – черевики бо всередині корабликів знаходилися його ноги. Добре хоч не чиїсь, а діда Дідка.
Капітани неквапом вели несумісні зі світськими розмови в кают-компаніях. Теревенили про свіженькі новини на корабликах та покурювали трубки з льоду.
Трубки туго набиті звичайним морським туманом в перемішку з залишками дусту із торби Дідка. Капітани курили і випускали у навколишнє їдкий і солодкий дим свавілля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькі недоношені пляшки. Зовсім маленькі. З них ще неможливо пити. Вони росли і набиралися об’єму) напій – копчену, морську воду.
Погомонівши, зголосилися скурювати все, що потрапить їм до рук чи ніг, вух чи ще кудись. Все і всіх, що більш-менш курилося, хоча не без хворобливої пирхоти в горлі. Все, що знаходилося в кают-компаніях і навколо них. Навіть свій одяг. Навіть самих себе, щоб потім знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову і випаде у вигляді опадів на свідомість.
А ще вони принципово не виходили на капітанські містки, провокуючи анархію серед матросів на своїх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манію, але не величі.
Недавній саботаж наказів – триматися чітко неозначеного курсу мав результат, бо давався в знаки безглузда відсутність плану на час їхньої безкінечної подорожі.
Капітани надмірно не зашорювали себе реальним непорозумінням з командами. Все тому, що дуст не постійно потрапляв в їхні трубки через прочинені ілюмінатори. Бо труїв Дідок шкідників не постійно і рештки отрути, які обсипалися з рослинки в перемішку з шкідниками не повсякчас дарували незабутню насолоду примхливим капітанам. Тому їм доводилося курити навіть слова, що потрапляли в зону прослуховування, не зважаючи на гігієну куріння та з сумом згадувати справжніх конопляних скиртов’язів.