Всего за 119 руб. Купить полную версию
Кінець
Кшиштоф Зануссі
Едвард Жебровський
Передплачене милосердя
Дійові особи:
Маркіза
Мілена
Флорентина – служниця
Напівтемна кімната. Маркіза де Віллер, жінка понад шістдесят років, лежить на ампірному ложі, на високих подушках. Її обличчя зберігає сліди неабиякої вроди. З іронічною ґримаскою вона гортає журнал, повний фотознімків молодих, гарних і абсолютно однотипних дівчат. У ногах ліжка згорнувся клубочком песик – мальтійський пінчер. Лунає дзвоник. Песик гарчить.
Маркіза (не уриваючи читання): Тихо, Жужу… Ходи до мене.
Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпає до хазяйки.
До кімнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиєю, яка уподібнює її до карлички.
Флорентина: Вона прийшла, пані.
Маркіза (не зводячи очей від журналу, перебираючи шерстку песика): І який має вигляд?
Флорентина мовчить, тупо витріщившись у простір перед собою.
Маркіза (дуже голосно): Який вона має вигляд?
Флорентина: Висока.
Маркіза: Молода?
Флорентина: Так.
Маркіза (відклавши журнал, знімає окуляри): Котра година?
Флорентина: Пів на дев’яту.
Маркіза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собі йде і повертається о дев’ятій. Або ні… хай чекає. Ти перевірила її паспорт?
Флорентина: Ні. Але вона має направлення від старшої медсестри.
Маркіза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Візьми в неї паспорт і принеси його сюди.
Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркіза обережно поправляє подушки; на обличчі її – вираз легкої нетерплячості. Вона заплющує очі й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.
Флорентина повертається з паспортом у руці. Маркіза надіває окуляри, розкриває паспорт і уважно розглядає фото молодої вродливої дівчини.
Маркіза (по складах): Мі-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усміхається. Закриває паспорт і, повагавшись трохи, кладе його на поличку нічого столика.) Запроси її, хай увійде. (Стишує голос.) Зрозуміла?
Флорентина виходить. Маркіза з болісною ґримасою вмощується в подушках трохи вище. До кімнати входить скромна, гладенько зачесана дівчина. Виглядає вона трохи старшою, ніж на фото в паспорті, – можливо, від утоми. Дівчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримає дорожню торбу.
Песик зривається на гавкіт і зістрибує з ліжка. Дівчина стоїть розгублена. Маркіза легко всміхається крізь ґримасу болю.
Маркіза: Не бійся, він не кусається. (Песик, обнюхавши дівчину, з тихим гарчанням повертається на ліжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвід. О цій порі, влітку, в клініці залишився хіба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Підійди-но ближче. Чому ти з торбою?
Мілена: Це мої особисті речі.
Маркіза: А чому вони з тобою?
Мілена трохи ніяковіє.
Маркіза: Ах, розумію. Бідолашна дитина, тобі нема де їх залишити.
Мілена червоніє.
Маркіза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слід було лишити у передпокої. (Бачачи вагання дівчини, додає.) Дитино моя… в моєму домі прислуга не краде.
Мілена (виправдовуючись, показує на свій паспорт, що лежить на нічному столику): Я хотіла його забрати. Сховати в торбу, бо інакше, боюсь, забуду.
Маркіза віддає паспорт. Дівчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркіза задоволено всміхається сама до себе і натискає кнопку дзвінка. Входить Флорентина.
Маркіза: Подай мені вечеряти.
Флорентина не озивається.
Маркіза (гучніше, різким тоном): Подай вечеряти. На одну особу.
Флорентина виходить. Маркіза заплющує очі й не розплющує їх, навіть почувши, що дівчина повернулася.
Дівчина зупиняється, не знаючи, що робити далі. Дивиться якийсь час на літню жінку, потім оглядає кімнату.
Маркіза (зненацька, не розтуляючи повік): Сядь.
Мілена: Я думала, ви… задрімали.
Маркіза (зболено всміхаючись): О цій порі? Дитинко, я навіть ночами не сплю. Це велике нещастя, коли не можеш заснути. Але чому ти у білім халаті? Зніми його, будь ласка. Хіба тобі не казали, що я ненавиджу все, що нагадує мені лікарню?
Мілена (знімаючи халат, упівголоса): Доглядальниць також?
Маркіза (позирає на дівчину з раптовим інтересом і задоволено всміхається): Браво! Так і є. Але це тому, що зазвичай вони старі й потворні… і пахнуть лікарнею. (Несподівано.) Підійди до мене.
Дівчина підходить. Маркіза принюхується.
Маркіза: А ти пахнеш потом. Надто довго ходиш у цьому светрі. Це здоровий запах, але дещо… простацький. На трюмо стоїть моя туалетна вода…
Мілена: Я маю свою.
Маркіза: Тим краще.
Дівчина виходить, забираючи з собою халат, і у дверях розминається з Флорентиною, що саме привезла столик на коліщатках, на якому сервіровано вечерю. Посуд і столове начиння вишукане: срібло, порцеляна. Маркіза накладає собі страву і тут-таки починає їсти з неприхованим апетитом.
Флорентина виходить, знову стикаючись у дверях із Міленою.
Маркіза: Дозволиш мені повечеряти? Ти вже, звісно, поїла перед чергуванням?
Мілена киває.
Маркіза: Втім, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справді не голодна?
Мілена: Ні, дякую.
Маркіза: А може, все-таки поїси разом зі мною? Трюфелі пречудові.
Мілена (ковтає слину): Та ні, я не голодна, дякую.
Маркіза: Може, хоч покуштуєш?.. Мені прикро вечеряти самій.
Мілена (нерішуче): Дякую.
Це можна було сприйняти як згоду, але маркіза не наполягає і їсть далі сама.
Маркіза (закінчуючи свою вечерю): Сподіваюся, в тебе є який-небудь бутерброд на ніч?
Мілена: Ні, вночі я не відчуваю голоду.
Маркіза: Коли людина не спить, вона хоче їсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дієті? Тоді ти, схоже, перебираєш міру.
Мілена всміхається, приховуючи легке роздратування.
Маркіза: Може, все-таки з’їси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животі.
Мілена дивиться на неї з неприязню.
Маркіза раптом кривиться, наче від несподіваного сильного болю, й опадає на подушки.
Маркіза (після павзи): Мені страшенно прикро… Будь ласка, передай мені оті крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мілена нерішуче перебирає пляшечки з ліками, а маркіза спостерігає за нею з-під напівопущених повік.) О… ось ці. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобі дякую… (Бере чайну ложечку і смокче цукор.)
Увіходить Флорентина.
Маркіза (кричить): Прибери тарілки! (Кидає швидкий погляд на Мілену і говорить до неї.) Увійшовши сюди, ти відразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула від старшої медсестри…
Мілена червоніє.
Маркіза: Зізнайся.
Мілена: Нічого я не чула.
Маркіза: Але подумала?
Мілена: Нічого я не подумала.
Маркіза: Справді? Але ж ця вся ситуація має вкрай кепський вигляд. А ти міркуєш, як мине твоя ніч, тож, либонь, уважно спостерігаєш… А може, ти просто лицемірка, тому й не хочеш зізнаватися, що подумала про мене дуже погано…
Мілена (усміхнено підхоплюючи тон маркізи): Здається, то ви чомусь хочете почути це від мене.
Маркіза: Та ні, що ти! Це справило б мені дійсно велику прикрість. Та ще гірше, якщо ти це подумала, але не сказала… Ти маєш пообіцяти мені, що будеш зі мною щира… гаразд? Пообіцяй мені.
Мілена: Не знаю, чому для вас це так важливо.
Маркіза: Це прохання старої хворої жінки. Пообіцяй.
Мілена: Я постараюся.
Маркіза: Дякую, ти дуже мила. (Кричить Флорентині.) Не копайся! (До Мілени.) Я чекаю ночі як порятунку. Вона (киває на Флорентину) життя мені не дає. Жахливо неделікатна. (Бачачи ніяковість Мілени, додає.) А на доважок до всього вдає з себе глуху.
Флорентина й далі прибирає, зумисне барячись.
Маркіза: Втім, може, й не вдає. Може, вона тільки відчуває, коли говорять про неї, а що саме кажуть – не чує й не розуміє. Жужу теж відчуває, коли говорять про нього… (Песик гавкнув.) Ти так скривилася, наче це порівняння тобі не до душі. Дитино моя, інколи собаки набагато кращі, ніж люди. Щоправда, Жужу не такий славний, як була його мама, та все ж зазвичай я віддаю йому перевагу над двоногими істотами. Візьми собі кави. І сядь отут. Ти дуже гарненька. (До Флорентини.) Можеш іти!