Всего за 119 руб. Купить полную версию
Мілена помішує каву.
Маркіза: Я все-таки переймаюся, що ти зголоднієш. Я вже забула, як твоє ім’я?
Мілена: Мілена.
Маркіза: Красиво звучить… Мілена. В тебе такий смішний акцент! Звідки ти родом?
Мілена: З Югославії.
Маркіза: Це десь у Руританії… чи не так? Ох, даруй, я не хотіла тебе образити, але в мої часи жодної Югославії не було… То з якої частини Югославії ти походиш?
Мілена: Із Сербії.
Маркіза: Нічогісінько не знаю про Сербію. Хоча є така мелодія… «На сербському базарі». Може, це ваш національний гімн?
Мілена: Я не чула.
Маркіза: Як ти могла не чути? Це ж така відома річ… (Наспівує кілька тактів «На перському базарі» Кетельбея.)
Мілена (всміхаючись): Цей твір зветься «На перському базарі».
Маркіза: А… справді. Але ж це все одно неподалік від вас. (Раптом знову кривиться, наче від болю.) Котра година?
Мілена: Дев’ята.
Маркіза: Отже, я вже можу тебе попросити… Поправ мені подушки.
Мілена наближається до хворої.
Маркіза: Допоможи мені підвестися.
Мілена: Обійміть мене за шию.
Маркіза слухається. Мілена однією рукою притримує її, другою поправляє подушки.
Маркіза (стогнучи): Обережно… Бачиш, яка я квола. Трапляються дні, коли я не маю сили навіть узяти зі столика склянку соку.
Мілена: Це анемія? Чи ревматизм?
Маркіза: Звідки ти взяла ревматизм?
Мілена: У вас дещо потовщені суглоби.
Маркіза (киває головою): Отже, ти уважна. Дійсно, я страждаю на ревматизм. Хоча колись мої руки були дуже красивими… Покажи-но свої. Чому ти так коротко стрижеш нігті?
Мілена: Я медсестра.
Маркіза: Справді… Але це майже чоловіча рука. Доглядай шкіру, вона в тебе вже пересушена.
Мілена: Ви приймаєте золото?
Маркіза (позирає підозріливо): Чому ти питаєш про золото?
Мілена: Це один із засобів боротьби з ревматизмом. У моїй країні його дуже часто застосовують. Я й сама, коли ходила на практику, бачила чудові результати…
Маркіза: Якби мій лікар чув про це, то неодмінно приписав би мені. Але звідки ти знаєш, що я… маю золото?
Мілена: Не знаю. Але його приймають дуже малими дозами. Два-три міліграми внутрішньом’язово.
Маркіза: Цікаво. Де ти цього всього навчилася? Адже це поза компетенцією доглядальниці… А, ти казала, що там у себе, на Балканах, ходила на якусь практику. Що це було?
Мілена: Я вивчала медицину.
Маркіза: І кинула?
Мілена: Ні, закінчила. А тепер у мене перерва перед стажуванням.
Маркіза: Зрозуміло. То ти вже майже лікар. Але постіль ти поправила кепсько. Зроби це ще раз.
Мілена, ніяковіючи, знов однією рукою обіймає хвору, другою поправляє подушки.
Маркіза: Що ти там робиш?! Чому так довго?!
Мілена: Перепрошую. (Обережно опускає хвору.)
Маркіза (зітхаючи): Ти сильна, але невправна. Що це за вода?
Мілена: Яка вода?
Маркіза: Туалетна, якою від тебе пахне. Якась дешева гидота. Крім того, я відчула запах твого поту.
Мілена (різко): Мені дуже прикро, але кожна людина має свій запах. І ви також.
Маркіза: Але я тобі плачý за те, що тобі доводиться мене нюхати, а ти мені – ні. На трюмо стоїть моя туалетна вода. Можеш вилити на себе весь флакон.
Мілена заледве стримується, щоб не відповісти ще різкіше. Підходить до трюмо, відкриває флакон і демонстративно виконує розпорядження: виливає на себе увесь вміст. Принюхується.
Мілена: Я це ще якось витримаю. А от чи витримаєте ви… (З викличним виглядом підходить до ліжка маркізи та сідає.)
Маркіза: Я починаю сумніватися у твоєму професіоналізмі. Хіба в лікарні тебе не вчили, що не можна сідати на ліжко хворого?
Мілена підводиться. Маркіза принюхується.
Маркіза: Далебі, я дійсно переборщила. Сядь трохи далі. Я не можу дихати самим лише «Бондом».
Мілена сідає у крісло. Маркіза, відкинувшись на подушки, дослухається до тиші. Мілена теж мимоволі починає прислухатися.
Маркіза: А в тебе все-таки бурчить у животі.
Мілена (спокійно показуючи на Жужу): Це в собаки.
Маркіза (бере песика на руки): Це неможливо, ти… брешеш. А я ж пропонувала тобі щось з’їсти, частувала тебе…
Мілена підводиться і пильно дивиться на хвору.
Мілена: Мені здається, вам погано… Ви зблідли.
Маркіза: Тобі лише здається, дитино моя. Не переймайся аж так своєю місією… Ти дуже мила. Я рада, що натрапила на тебе. Але не стій… сядь. Отже, ти родом з Боснії…
Мілена (сідаючи): Із Сербії.
Маркіза: Авжеж, із Сербії. Ось бачиш, це вже симптом старечого склерозу… Я пам’ятаю, що було до війни, а того, що мені казали півгодини тому, не пам’ятаю. Може, тому мені так потрібне співчуття… Старе – що мале. Розкажи мені щось про себе… Хто твої батьки?
Мілена: Мій батько – директор банку.
Маркіза: Невже? Виходить, сама ти француженка, а в Сербії лише виховувалася?
Мілена (здивовано): Та ні, я сербинка… (виправляється) югославка. А чому ви подумали, що я француженка?
Маркіза: Я не знала, що у вас теж є банки. Зрештою, це, мабуть, іноземний банк?
Мілена (зрозумівши гру, іронічним тоном підхоплює): Авжеж. Французький.
Маркіза: І вони довіряють тубільцям такі відповідальні посади?
Мілена: Це необхідність. Іноземці не зносять нашого клімату. Джунґлі для них – погибель.
Маркіза: Джунґлі? Ти так кажеш, наче твоя країна розташована десь у тропіках. Може, ти жартуєш?
Мілена: А ви спостережлива. Але ж і ви жартували.
Маркіза: Я? (На хвильку замислюється.) А мова якась у вас там є? Скажи що-небудь сербською.
Мілена: Що я маю сказати?
Маркіза: Прочитай якого-небудь віршика. У вас же є поети?
Мілена урочисто промовляє своєю рідною мовою лайливу фразу.
Маркіза (пирскає сміхом): Ти так шелестиш, наче миші щось гризуть! То це був вірш?
Мілена: Так.
Маркіза: Але рим не було.
Мілена: Це був білий вірш.
Павза. Через деякий час знов озивається маркіза.
Маркіза: Моя сестра колись була на Балканах і розповідала, що там страшенно багато злодіїв. Це, звичайно ж, було дуже давно… Але звичаї швидко не міняються. Що, у вас і досі крадуть?
Мілена (спокійно): Крадуть, та все ж не так, як у Парижі. Мене вже двічі обікрали в готелях.
Маркіза (всміхнувшись): Ох, дитино моя, в Парижі стільки іноземців… Поліція не може вдіяти анічогісінько…
Запановує тиша. Мілена влаштовується у кріслі якнайзручніше. Літня пані не зводить із неї очей.
Маркіза: Розкажи про себе щось іще.
Мілена: Мені здається, що це вас стомлює.
Маркіза: Нічого мене не стомлює. Навпаки, я не зношу тиші.
Мілена: Але розмови стомлюють. А якщо я просто тихенько посиджу, то, може, ви заснете.
Маркіза (сміється): Я? Засну? Та чи знаєш ти, скільки років я вже не сплю ночами?.. Це ти, судячи з твого вигляду, стомлена.
Мілена (емоційно): Ні ж бо! Анітрішечки.
Маркіза: Як це – ні? В тебе очі почервонілі… Зізнайся, ти невиспана.
Мілена коротко всміхається.
Маркіза: Це недобре. Перед чергуванням треба відсипатися.
Мілена (спокійно): Я сподівалася поспати у вас.
Маркіза (позираючи на неї з непідробною цікавістю): Твій цинізм стає дедалі відвертішим.
Мілена: Чому?
Маркіза: Ти розраховуєш, що я тебе зараз вижену. І знаєш, що нікого в лікарні це не здивує, бо я часто виганяю доглядальниць. Крім того, тобі відомо, що чергування оплачуються наперед, авансом. Це цинічно з твого боку…
Мілена: Еге ж.
Маркіза: Але я тебе не вижену. Ти нахабно прийшла сюди, щоб виспатися, бо заощаджуєш на готелях, чи не так?
Мілена: Авжеж.
Маркіза: У цьому будинку на другому поверсі вісім кімнат. Вони порожні. Мені достатньо й першого поверху, а бідолашній Флорентині вистачає місця й у підвалі…
Мілена: Це пропозиція?
Маркіза: Ти кмітлива. Дійсно, ти можеш там оселитися, принаймні на якийсь час… Мені потрібна постійна доглядальниця.
Мілена: Я не шукаю постійної роботи.
Маркіза кидає на Мілену гнівний погляд.
Маркіза (зненацька): Подай мені судно.
Мілена: Прошу?
Маркіза: Суд-но. Старі люди мають ще й фізіологічні потреби. Тебе – як лікарку – це не повинно шокувати.
Мілена встає, безпорадно озирається.
Маркіза (лагідно): Воно в лазничці. Лазничка в кінці коридору. Гадаю, тобі відомо, як виглядає цей предмет.