Всего за 119 руб. Купить полную версию
Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.
Він зупиняється.
Він (тихо, недовірливо): Це що – черговий жарт?
Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)
Він (розгублено): Але ж у вас нема цієї картини…
Вона: Є. (Знову сміється.)
Він (підходить): То я зможу зробити фото?
Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.
Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.
Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?
Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.
Вона: Чому?
Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.
Жінка стоїть осторонь.
Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.
У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.
Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?
Він: Вам смішні мої почуття?
Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.
Молодий чоловік підходить до штатива, маніпулює із «дзеркалкою», знімає її, кладе на стіл, виймає з сумки інший апарат, возиться з блендою, кілька разів – ніби для проби – блимає спалахом; повертається до штатива.
Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.
Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.
Вона: Маріанна? Моя служниця?
Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.
Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала вашу світлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апараті. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…
Він (трохи злякавшись, міняє тему): Можу я вас про щось запитати?
Вона: Ліпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовність. Скажіть краще: про те, що Маріанна сьогодні піде на пошту, ви теж домовлялися?
Він: Ні. Я кілька днів спостерігав за вашим будинком.
Вона: А точніше – скільки?
Він: Чотири.
Вона: Але я вас не помічала. (Ходить по кімнаті.)
Він: Ви нечасто дивитесь у вікно.
Вона (з ноткою ностальгії в голосі): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вікно, що виходить у сад. У мене зберігся самозахисний рефлекс: не зношу фотографів. Надто часто мене намагаються фотографувати, і я вимушена затулятися.
Він (одірвавшись від апарата): Чому?
Вона: Ну, спробуйте здогадатися.
Він: Пробував. І зрозуміти не можу. Чому ви живете, як затворниця, чому ізолюєте себе від світу? Чому ви не хочете нікого до себе допустити?
Жінка не відповідає.
Молодик схиляє голову.
Він: Перепрошую, я не маю права… це нетактовне запитання. Я дійсно хам.
Вона (з гірким усміхом): Це факт. Але ви молоді.
Він (переконано): Ви також молоді! Спостерігаючи за вами здалеку, я й не припускав, що ви настільки прекрасні й настільки молоді. Хтось мусив вам це сказати – ось я й кажу, хоча ви можете викинути мене за двері!..
Вона (сміється): Я вже намагалася.
Він: Боже, ви знову глузуєте!
Вона: Не перебільшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввійшла у той вік, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбітність винагороджується знанням. Знанням про підлість, про корисливість, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вміла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезної віри в людей. Безглуздої.
Він сідає біля столу.
Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподіваюсь, ви мені пробачите. І зрозумієте. (Вона вимовляє це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)
Він (налаштовуючись на її тон): Розумію.
Вона: Ні, хіба ви можете це зрозуміти? Ви інший. Інше покоління, інші часи. Ви такі тверезі – без ілюзій і без великих бажань.
Він: Ви помиляєтесь.
Вона (підійшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?
Він: Ні. Я не романтик.
Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.
Він: Ні. Мистецтво – ширма. Але не любов.
Він замовкає, ніби злякавшись, що сказав більше, ніж треба.
Вона напружено дивиться на нього.
Вона (після павзи, впівголоса): Яка любов? (Гладить його по щоці.)
Він (із розпачем у голосі): Ви вже цілу годину знаєте про це, але хочете мене принизити. Студентик із бідного кварталу закохався в даму – колекціонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто сміховинно! (Цілує їй руку, вона гладить його по голові.)
Вона (сміється): Дійсно, так про мене ще ніхто не говорив… Удова пральних машин! Але мій чоловік випускав і холодильники.
Він: Хіба це важливо? (Знову цілує руку.)
Вона: Ні.
Він дивиться їй у вічі. Вона перестає сміятися, зітхає і ще раз проводить рукою по його голові. Він знову припадає до її руки.
Клацає автоспуск. Жінка обертається.
Вона: Ви зіпсували кадр…
Він: Хіба це важливо?
Вона (відходить від нього): Вам віскі чи джин?
Він (спостерігаючи за нею): Байдуже.
Жінка кладе йому руку на плече і крізь вузькі двері в оббитій шовком стіні веде його до будуару.
Вона (всміхнувшись, як молода дівчина): Напої коло ліжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий і я бачу хмари… алкоголь має бути напохваті.
Стоять біля вікна.
Він (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.
Вона: Я зараз.
Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.
Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…»[2].
Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.
До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому фартушку. В руках вона тримає тацю з одним келихом.
Служниця (серйозним тоном): Пані звеліла подати віскі з льодом.
Спів у лазничці замовкає. У глибині помешкання клацають двері. Служниця підходить до вимикача, запалює світло – і вибухає сміхом.
Молодик починає поспішно застібати сорочку.
У вітальні лежать відкриті фотоапарати, засвічена плівка. Молодик квапливо вкидає все у сумку, обертається до прочинених дверей у глибині кімнати, наче бажаючи щось сказати…
Служниця: Пані питає, яка газета замовила вам цей репортаж?
Він: Не твоє діло.
Служниця (зневажливо): Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)
Автоматично прочиняється хвіртка. Молодик гнівно гримає нею, зачиняючи. Вже на вулиці він обертається. У вікні стоїть жінка.
Він хутко вихоплює фотоапарата, вставляє касету, водночас із недовірою позираючи на вікно. Жінка і далі стоїть. Він підносить фотоапарат до ока. Жінка затуляє обличчя руками…
Наступного ранку в місцевій газеті, на п’ятій сторінці, у малому форматі надруковано саме цю світлину з підписом: «Повсякчас неприступна».