Всего за 119 руб. Купить полную версию
Молодик кидає погляд на портрет її чоловіка: той носив окуляри.
Вона: Певна річ, бували й винятки. (Дивиться на вату.) Дивно… було схоже на синець, а це якийсь бруд, до того ж дуже масний. (З великою недовірою.) Вам боляче?
Він (трохи роздратовано): Ні, марничка… Ваш чоловік був визначним колекціонером творів мистецтва.
Вона: Скажімо так… (Іронічно осміхається.) Радше він був визначним колекціонером грошей. А я витрачала їх на мистецтво.
Він: Чому?
Вона (пильно дивиться на нього): Запитання наче з інтерв’ю…
Він: Вибачте.
Вона (продовжуючи орудувати ватою на його обличчі): Бачите, я не зношу інтерв’ю, бо сама дуже багато говорю. І частенько говорю те, чого б не варто… (Протирає його обличчя ватою.) Можна подумати, що ці бандити натерли ваше обличчя сажею… Не люблю, коли хтось мене про щось питає.
Він: Ще раз – вибачте. Я забув, що ви на все дивитесь інакше…
Вона: Вам знову закортіло блиснути красивою думкою про красиві райони?
Він: Ні. Я хочу виправдатися за свою нетактовність.
Вона: Котру саме?
Він: Хіба їх було декілька?
Вона: А ви як гадаєте?
Він: Не знаю, я був збуджений. Якщо я поводився негоже…
Вона: Не варто говорити в минулому часі.
Він: Не розумію…
Вона (іронічно): Невже?.. Ну, тепер ви маєте набагато кращий вигляд. (Відкладає вату, дуже брудну.) Фе, яка гидота! (Запитливо дивиться на молодика.)
Павза.
Молодик явно збентежений.
Жінка підводиться.
Він: Я чекаю, що ви якось мені допоможете… Якщо я зробив щось не так…
Вона: Ви чекаєте… (Холодно.) Ви чекаєте, коли підуть люди, які вас побили. Припустімо, вони пішли. (Підводиться і йде до столу.)
Він (опускає голову, зітхає): Можу я замовити таксі?
Вона: Я вам допоможу. З такою рукою вам важко буде набрати номер.
Обоє виходять у передпокій. Жінка затримується у дверях. Молодик підходить до телефону, тягнеться до слухавки.
Вона (різко): Ця комедія стає нудною! Ви мали передбачити, що я – як акторка – добре знаюся на гримі. Ви цілком можете повернутися пішки. І застерігаю: в будинку встановлено сигналізацію, це миттєвий зв’язок із поліцією. Не знаю, чого ви хотіли, але раджу вам щезнути так само хутко, як ви сюди пробралися. (Виходить до вітальні, зачинивши за собою двері.)
Молодик стукає у двері.
Голос із домофону: Викликати поліцію?
Він (несміливо, жалісно): Я хотів би забрати сумку.
Вона: Яку сумку?
Він: З апаратурою.
Вона: Прошу.
Молодик вертається до вітальні, трохи барячись, бере сумку і починає перекладати апарати.
Жінка з’являється у дверях.
Вона (з іронією): То вся справа була саме в цьому?
Він (покірно): Так.
Вона: І що це мало бути? Фоторепортаж?
Він: Ні.
Вона: З якої ви газети? Чи, може, ви вільний стрілець?
Він: Ні з якої.
Вона: Навіщо ця брехня? Ви боїтеся, що я зателефоную і вимагатиму, щоб вас викинули з редакції?
Він: Ні. Я студент. Це правда.
Вона: І навчаєтесь у Ганновері?
Він: Так. (Із розпачливим виглядом кладе сумку.) Річ у тім, що я маю написати роботу на ступінь маґістра. Для мене це великий шанс. (Рушає до дверей.) Я не маю грошей на подорожі великими ґалереями. Моя тема – Каналетто венеційського періоду. Ваш чоловік не дозволяв робити репродукцій… (Зачиняє за собою двері. За хвилину знову відчиняє їх.)
Вона: То мій чоловік… До мене ви не зверталися.
Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.
Вона: Йдеться про фотографію картини?
Він: Так.
Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?
Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)
Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…
Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені): Сила самонавіювання…
Вона (сміється): Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?
Він: Бігав.
Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.
Він: Може, мені за це належиться нагорода?
Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою): Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!
Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.
Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…
Він: Та оскільки я досі тут…
Вона (вже нібито піддаючись): То я маю дозволити вам зробити світлини?
Він заметушився.
Він (квапливо): Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.
Вона: І що потім?
Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.
Вона (стурбовано): Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…
Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом): Я маю заприсягтися, що не буде?!
Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.
Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.
Вона (пильно дивиться на нього): Ви вважаєте, що вся справа у часі?
Він (вагається, опускає голову і стишує голос): Ні. У вашій довірі.
Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.
Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)
Вона (тихо): Ні.
Він (безнадійним голосом): Я маю піти?
Вона: Гадаю, так.
Він: І нема жодних шансів умовити вас?
Вона (знущально): Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)
Він: Безповоротно?
Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою): Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)
Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі): Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.
Вона (здивовано): Але ж вона перед вами.
Він: Я не про цю. Мене цікавить «Вид на Палац дожів». Її тут нема.
Вона (після павзи, з непокірним усміхом): А якщо в мене її взагалі нема? Якщо я її продала?
Він (остовпівши, з непідробним відчаєм): Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажіть, що це неправда!
Жінка дивиться на нього із загадковою усмішкою.
Він: Благаю вас! Це неможливо.
Вона (спокійним тоном): Можливо. В мене його нема.
Жінка якийсь час спостерігає за поведінкою молодика. Виходить із передпокою, але за кілька секунд знову повертається.
Вона: Перш ніж піти, скажіть, навіщо ви це все робите? З любові до мистецтва?
Він: А ви не вірите, що можна любити мистецтво?
Вона: Вірю. Але тільки не вам.
Він (зажурено киває головою, дивиться жінці просто у вічі й тихо запитує): А в амбітність ви теж не вірите?
Вона (обурено): Це ви говорите про амбітність?! Амбітна людина давно вже вибачилася б і пішла.
Він (із гірким усміхом): І це кажете ви? Справжня амбітність дозволяє… дозволяє стерпіти все.
Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацікавившись): Звідки ви це знаєте?
Він: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районі. І ви теж повинні знати.
Вона (буквально на одному подиху): Дорогий мій! Я хотіла завоювати все… увесь світ… і я його завоювала! І я ввійшла у нього при повному освітленні, через парадний вхід! А ви… Вас цікавить не найкраща картина не найвидатнішого художника… і ви прослизаєте тайкома, через кухню.
Він (ображений, обурений): Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.
Вона опускається на канапу.
Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)
Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.