Всего за 119 руб. Купить полную версию
Вона: Ну так, ви ж фотограф.
Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.
Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.
Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.
Вона: Боляче?
Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.
Вона: А тепер боляче?
Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?
Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?
Він: Трохи.
Вона: А тут?
Він (стогне): Так.
Вона: Де ви навчаєтесь?
Він: У Ганновері.
Вона (несподівано): Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.
Він (протестуючи): Та ні ж бо! Якби був перелом, біль був би гострішим. Я достеменно знаю. Ламав колись руку.
Вона (пильно дивлячись на нього): Либонь, в Альпах?
Він (відводить очі): Ні, на роботі… Справді, це все марничка. Біль уже вщухає.
Вона (несподівано): А може, їх цікавила ваша апаратура? Вона, мабуть, дорого коштує… Адже ви професіонал.
Він (здивовано): Я не фотограф. Я ж уже казав, що вивчаю історію мистецтв.
Вона: Справді. Бачите, яка я неуважна. А чого вони хотіли?
Він: Грошей.
Вона: Треба було дати, не перечити. Тут уже починається те саме, що в Америці. У Нью-Йорку я завжди ношу із собою два гаманці, один із них у сумці – «несправжній», у ньому лише кілька доларів. Бо якщо натрапиш на наркомана, він може і вбити. Серед білого дня. Наркотичний голод. І яка вже тоді користь із того, що його схопить поліція? Крім того, в них нема смертної кари.
Він (підтримуючи розмову): Здається, планують поновити.
Вона: А ви за смертну кару чи проти?
Він: Проти.
Вона: А якби оті ваші грабіжники вас убили? Як би вам було – усвідомлювати, що покарання вони відбувають у комфортабельному пансіоні, за добру поведінку їм скорочують термін ув’язнення, а за роботу в них зростає рахунок у банку?
Він: Гадаю, тоді мене б уже нічого не цікавило.
Вона (сміється): Резонно. Але припустімо, що така доля спіткала когось із ваших ближніх. Що б ви відчували, приносячи квіти на цвинтар?
Він: Не знаю. Я про це не думав.
Вона: Ну от!.. А ви подумайте. (Підводиться з канапи і йде на середину вітальні.)
Він: А ви – за смертну кару?
Вона: Ні, я проти. До речі, я так і не зрозуміла… Вас таки пограбували?
Він: Так. Забрали гаманець. Але він був майже порожній…
Вона: А документи?
Він: Теж. Вони були в гаманці.
Вона (пильно дивиться на нього): То що, якби я зараз попросила вас пред’явити документи, то з цього нічого б не вийшло?
Він: Нічого. (Червоніє, підводиться.) Перепрошую… дійсно… який я бовдур… Я не відрекомендувався. Йозеф Берґер. (Підходить до неї.)
Вона (сміється, дивиться на нього весело-заохочувально): Ну, ось і познайомились. На це ви й розраховували, входячи сюди? (Простягає йому руку для поцілунку і затримує його долоню у своїй.)
Він (дуже палко): Ні. Навіть у найсміливіших мріях.
Вона: Он воно як? Може, ваші мрії мають більш конкретний характер?
Молодик скромно опускає очі. Жінка трохи ніяковіє, сміється. Стоять одне проти одного.
Вона: Скажіть, ви людина практична?
Він: Не знаю. В міру. Настільки, наскільки це необхідно, щоб утриматись на поверхні.
Вона: Судячи з вашого вигляду, ви претендуєте на більше. І мені дивно, що ви обрали таку спеціальність. (Відходить до мольберта.) Ви не схожі на майбутнього науковця… А що ще вам залишається? Я на цьому не знаюся, але, либонь, школа, а може, реставрація… У фотографуванні шансів у вас було б більше. Ви ніколи не мріяли про велику кар’єру?
Він: О, даруйте, але моє життя набагато прозаїчніше. Я мушу заробляти собі на хліб насущний. Адже я не вродився в такому красивому районі, як цей…
Вона: І на хліб ви заробляєте художньою фотографією… Розкажіть трохи про своє дитинство.
Він (ніяковіючи): Я б не хотів…
Вона: Чому? Невже воно було таким тяжким?
Він: Ні. Просто воно… не схоже на зворушливу казку.
Вона: Тим ліпше. Ви з бідної родини?
Він: Так.
Вона: Змалку виховувались у притулках, а тепер можете розраховувати тільки на себе, я вгадала? За віком ви могли б бути моїм сином.
Він: Ви маєте сина?
Вона (всміхається): Може, так, а може, й ні…
Він (із цікавістю): У вашій біографії про це – ані слова.
Вона: Не все пишеться у біографіях. Так! Мій син міг би бути у вашому віці.
Він: Він помер?
Вона (різко): Я не даю інтерв’ю. Вже багато років. Надто багато дурниць написано про мене і моє життя.
Він: Я стільки про вас читав і не знаю, дурниці це чи ні… Я знаю, що колись ви теж були бідною.
Вона: Що значить «теж»? Те, що ви бідний, ніяк нас із вами не поєднує. У світі мільйони бідних. А я багата і мешкаю… як це ви сказали… у красивому районі.
Він: У красивому районі мешкають красиві люди.
Вона: Я спровокувала вас на банальність. До речі, знаєте, одна з дівчат на процесі Менсона заявила, що ненавидить красивих людей, що їх усіх треба вбивати[1]… Не так уже й приємно бути обережним та підозріливим, але суспільство, в якому є багаті й бідні, змушує нас до цього. Колись я навіть подумувала приділити частину своєї спадщини по чоловікові якійсь із організацій, що борються за повалення наявного світового порядку.
Він: І чому не зробили цього?
Вона: Ніяк не могла обрати, якій саме: їх же стільки… І всі ворогують між собою. А ви належите до котроїсь із них? Ви революціонер?
Він: Ні.
Вона: Шкода. Вам би пасувала яка-небудь ідея. Обожнюю молодих людей, охоплених жагою змінити світ! А ви що – погоджуєтеся з наявним? Ви лише претендуєте на трохи тепліше місце, ніж те, що приготувала для вас доля? Я вгадала?
Він: Тепер ви берете в мене інтерв’ю?
Вона (спохопившись): Боже мій, ваше обличчя! Я забула, що вас треба вмити й оглянути!
Він (рішуче підводиться): Якщо дозволите, я сам…
Вона: Про це не може бути й мови… тут потрібні жіночі руки… До того ж у моїй лазничці розгардіяш. Я ось думаю, чи не зробити вам холодний компрес? Схоже, ваше око починає запливати…
Він: Та ні… це, мабуть, бруд.
Вона: Зараз подивимось. Я вас на хвилинку залишу. А ви поки подзвоніть.
Жінка виходить. Молодий чоловік якийсь час стоїть нерішуче, дослухаючись до того, що робить господиня. Тоді підходить до стіни і починає розглядати картини Каналетто. Біля однієї з них затримується особливо довго.
Вона (вертається до вітальні зі срібною тацею в руках): Вам подобається?
Підходить до столика і ставить на нього тацю. На таці – цілий набір різноманітних предметів для обробки ран. Вигляд це все має доволі грізний і викликає асоціації з операційною.
Він (не відриваючи погляду від картини): Так. Чудова картина. Ориґінал – у Дрезденському музеї. Це авторська копія.
Вона: Вибачте, але ви помиляєтесь. Це і є ориґінал. А копія – в Ермітажі.
Він: Мені все-таки здається, що в Дрездені.
Вона: Запевняю вас, в Ермітажі. Ми з чоловіком були у Ленінграді. Доглядач спеціально показав нам…
Він: Очевидно, існують дві авторські копії. Або, ймовірно, це було ще до повернення Дрезденської ґалереї.
Вона: Можемо перевірити. (Підходить до книжкового столика, бере альбом. Дивиться на молодика; той і досі стоїть біля картини.) Ніяк не можете від неї відірватися?
Він: Вона прегарна.
Вона (гортає альбом): Ось… Виявляється, ми обоє маємо рацію. Є дві авторські копії. Погляньте.
Молодий чоловік повільно підходить до столу.
Вона: Бачите, навіть на репродукції помітні невеличкі відмінності… Ймовірно, це через реставрацію. Росіяни використовують тепліший лак… Але ви, певна річ, і самі чули про це. (Закриває альбом.) А тепер сідайте, треба подбати про ваше обличчя.
Він: Чесно кажучи, я б не хотів…
Вона: Боїтесь?
Він (щиро): Трохи.
Вона: Обіцяю бути обережною… Прошу вас.
Молодик, зітхаючи, сідає. Жінка опускається поруч, відсунувши сумку з апаратурою.
Вона: Страшенно важка! Що у вас там?
Він (перекладаючи сумку на пуф): Звичайний набір: шість на шість, вузькоплівкова, комплект об’єктивів… камери…
Вона (починає протирати його обличчя зволоженою ватою): Я на цьому не розуміюся. Ще знімаючись у кіно, я ненавиділа камери. Мала відчуття, ніби за мною стежить холодне нелюдське око. Може, тому я не люблю і людей в окулярах.