Всего за 119 руб. Купить полную версию
Кшиштоф Зануссі
Страта двійника
© Кшиштоф Зануссі, 2016
© Едвард Жебровський, правонаступники, 2016
© Л. В. Хворост, переклад укра-їнською, 2016
© В. М. Карасик, художнє офор-млення, 2016
Це видання здійснено за підтримки Інституту книжки в Кракові
This publication has been subsidized by Instytut Książki – the © POLAND Translation Programme
Кшиштоф Зануссі
Едвард Жебровський
Неприступна
Дійові особи:
Він
Вона
Служниця
Дія відбувається на околиці великого міста, в районі багатих, у стилі модерн, вілл, що потопають у зелені й оточені високими залізними штахетами. До однієї з таких вілл, наче рятуючись від когось, підбігає молодий чоловік років двадцяти п’яти. На ньому джинси й куртка, на плечí велика важка сумка. Обличчя брудне, з носа йде кров, права рука перев’язана носовичком, на якому також плями крові. Добігши до хвіртки, на якій висить табличка з написом «Роздрібним торгівцям не турбувати», він натискає на кнопку дзвінка.
З домофону відповідає жіночий голос.
Жіночий голос: У чому річ?
Він: Нещасний випадок. Мені треба зателефонувати.
Жіночий голос: Не розумію. Хто це?
Він: Мене побили. Я хочу подзвонити по телефону.
Жіночий голос: Телефон є в кав’ярні, п’ятсот метрів звідси. Прямо і ліворуч.
Він: Будь ласка, це дуже терміново. На мене напали. Треба повідомити…
Домофон мовчить.
Він: Боже милий, що за район?! Уже третій будинок, до якого мене не пускають! Послухайте, ви теж можете опинитися в такій ситуації!
Тиша.
Жіночий голос (після павзи): Пані вдома немає.
Він (у відчаї хапається за голову й одразу ж скрикує від болю): О Боже! Мені не потрібна пані, мені потрібен телефон! Мене побили!
У вікні за відслоненою фіранкою проглядається жіноча постать.
Жіночий голос (після павзи): Прошу. Заходьте.
Спрацьовує автоматичний замок, молодик прочиняє хвіртку, кидається до будинку й опиняється у великому порожньому передпокої. Крізь матове скло дверей видніє жіночий силует.
На маленькому столику в кутку стоїть телефон.
Жіночий голос (із-за дверей): Тільки адресу не повідомляйте. Пані забороняє.
Він прямує до телефону.
Він: А як зветься ця вулиця?
Жіночий голос: Ґрюнвальдштрасе. Але, будь ласка, не називайте її.
Він (сідає на край телефонного столика): Добре.
Він набирає номер. Чекає з’єднання. Вона спостерігає за ним із-за дверей.
Жіночий голос: Зайнято?
Він: На жаль.
Жіночий голос: Куди ви телефонуєте?
Він: До приятеля. Щоб він приїхав по мене.
Жіночий голос: Ви можете викликати таксі.
Він повертається до телефону.
Він: Спробую ще раз. Трохи пізніше.
Жіночий голос: Але вже не звідси. Я ж вам сказала, що поблизу є кав’ярня.
Він (сидячи на краю телефонного столика): Вам дуже хочеться побачити, як перед вашим будинком угроблять людину… Будь ласка, можете дзвонити до поліції, але я з місця не рушу, доки хто-небудь по мене не приїде!.. А я вже подумав був, що у вас є щось людське…
Жіночий голос не озивається.
Він (стурбований, але обертається і стиха промовляє): Вибачте.
Жіночий голос: Як це сталося?
Він: Сам не знаю. Раптом напали, їх було троє… Так зненацька… Почали мене бити. Я намагався захищатися… (Показує, як діяв рукою.) Впав, але встиг підвестися й побіг…
Жіночий голос: Чого вони хотіли?
Він: Не знаю. Але чому в такому заможному районі нема жодного поліціянта?..
Жіночий голос: Тут завжди дуже спокійно. Рух слабкий. Коли б не подивитись у вікно – перехожих не видно.
Він: Але… йдучи на закупи, ви, ймовірно, когось зустрічаєте… Врешті-решт, тут теж живуть люди.
За дверима чути сміх.
Молодик майже припадає вухом до дверей.
Жіночий голос (після павзи): Вибачте, але я не ходжу на закупи. Нам усе привозять… Але ви, здається, збиралися телефонувати.
Він: Так… Перепрошую. Я трохи не при собі.
Він підходить до столика з телефоном. Набирає номер, якийсь час чекає відповіді; не дочекавшись, кладе слухавку. Підводиться. Знову ходить.
Жіночий голос: Досі зайнято?
Він: На жаль, так.
Жіночий голос: Невже у вас лише один знайомий?
Він: У цьому місті – так.
Жіночий голос: Можете викликати таксі. Так буде швидше.
Він (робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду): Будь ласка, не бійтеся! (Підходить ближче до дверей.) Я нічого не вкраду і нічого не зіпсую в цьому прекрасному домі. Ви не матимете жодних прикрощів. За п’ятнадцять хвилин я зникну!
Двері прочиняються. На порозі стоїть жінка в халаті – висока, струнка, досі вродлива, попри те що їй уже понад п’ятдесят.
Вона: Хотілося б у це вірити…
Він (ображено): Не розумію, в чому ви мене підозрюєте?
Вона: О, ні в чому такому… Просто до цього будинку вже давно ніхто не навідувався.
Він: Тоді ви мали б радіти. (Підносить слухавку, набирає номер, чекає і, наче змирившись, знову кладе її.) Сподіваюся, ви не матимете прикрощів.
Вона: Із чим?
Він: Із панею.
Вона: Вас цікавить пані?
Він: Знов за рибу гроші… (Зітхає.) Ні.
Вона: Навіть якщо вона – це я?
Він (опустивши погляд): Чесно кажучи, так я і думав.
Вона: Але ніяк не дали по собі знати.
Він: Але ж ви хотіли зберегти інкоґніто.
Вона: Чому ви відводите очі? (Підходить ближче до нього.) Почуваєтеся винним?
Він: Так. Я порушив ваш спокій.
Вона: Ви іронізуєте чи говорите всерйоз?
Він: Усерйоз. Я порушив дещо більше, ніж спокій. Я порушив вашу самотність.
Вона: Звідки ви знаєте, хто я така?
Він: Прочитав на хвіртці. І впізнав голос. Я чув його по телевізору.
Вона: Що це була за передача?
Він: Інтерв’ю з вами.
Вона: Коли?
Він: Років зо три тому. Ще ваш чоловік був живий.
Вона: І ви запам’ятали мій голос?.. Ви забагато про мене знаєте.
Він: Усі знають. Кожен, хто читає газети. А я ж бачив і фільми за вашою участю… (Знову хапається за пошкоджену руку.)
Вона (раптово змінюючи тему): Як ваша рука?
Він: Болить трохи. Марничка…
Вона: А що ви робили в нашому районі?
Він: Фотографував.
Вона: Що?
Він: Я вивчаю історію мистецтв…
Вона (знову стає у дверях): Цей район не надто старовинний…
Він (пожвавлюючись): Це ще як поглянути. Наполеон, приміром, зносив у Парижі ґотичні собори, бо вважав їх пам’ятками варварства. (Показує рукою на канапу.) Модерн – сьогодні вже старовина. Ви бачили, як нині будують вілли? Геть інакше.
Вона (з натяком): І тому ви фотографуєте?
Він: Так.
Вона: А чому в похмурий день, а не в сонячний?
Він: Настрій… (Усміхається.) Потрібен відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.
Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?
Він: Багаті люди неприступні.
Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?
Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.
Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.
Він: Знаю, але я не це хотів сказати…
Вона (пильно дивиться на нього): Ви плутаєтеся у словах…
Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.
Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?
Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі): Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.
Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…
Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.
Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?
Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…
Вона (сміється і прочиняє двері): Ну, коли так – заходьте.
Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.
Вона (показує на сумку): А це навіщо?
Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)