Всего за 249 руб. Купить полную версию
Ці розмисли приведуть нас до чергового одвічного питання, яке міститься у великій світовій літературі, зокрема в російській (зрештою, саме по-російському це питання звучить найчіткіше і важко перекладається неслов’янськими мовами). «Як жити?» – запитують персонажі Чехова і Достоєвського. «Як жити?» – питає Клим Самгін, герой роману Горького. Колись на конкурсі в Монте-Карло я бачив телесеріал за цією повістю. Серіал, знятий російською, мав англійські субтитри, і запитання «Як жити?» було перекладене англійською як «What should I do?» («Що мені робити?»). Гадаю, в цьому і криється вся безодня між ментальністю Сходу і Заходу. Росіянин ставить своє запитання дуже широко, і до цієї невизначеності схиляє його сама мова. Англійська ж мова є продуктом іншої культури, іншого світобачення. Російське питання торкається самої сутності життя. «Як жити», коли навколо стільки страждань, несправедливості та кривди, а змінити цей світ на краще неможливо? Англієць же шукає для себе практичної задачі – «що робити», бо основним наповненням життя для нього є діяльність.
Поляк з натури своєї належить до культури Заходу: він вихований у латинській традиції і повинен бути ближчим до англосакса, ніж до брата-слов’янина – росіянина. Так я думаю, бо культурні зв’язки міцніші, ніж якась етнічна чи мовна спорідненість. Мені, авжеж, легко говорити – мені, чиє прізвище підказує, що я хоч і поляк, та не слов’янин… А зрештою, мій випадок тут значення не має. «Кляте питання» видатних російських письменників я наводжу для того, щоб поставити його собі і вам.
Як жити?
Чи можливо взагалі відповісти всерйоз на таке ґлобальне питання? Певна річ, ні – це для мене цілком очевидно. Кожен, хто спробує дати однозначну відповідь, почує лише насмішки – і по заслузі. Бо хіба може хтось один знати те, чого одвіку не знає все людство? Не знає, але шукає – і людство загалом, і кожен окремо. Про ці ось шукання я й хочу говорити. У добу хаосу, коли стільки речей перекинуто з ніг на голову, можливо, варто поділитися один з одним кількома життєвими спостереженнями – з тим, щоб потім кожен вибудовував власні відповіді, хай вони і будуть лише частковими.
Пишучи про хаос, я маю на думці ті зміни, що сталися в Польщі та всій Центральній Європі. Справдешня революція. За кільканадцять років цілковито змінилося життя, змінилися обставини, в яких ми робимо наші життєві вибори. Чи змінилося принципове розуміння того, що таке щастя, що надає життю сенс? На вигляд – так. На нас наче з неба впала свобода – така велика, що ми й досі неспроможні осягти її розумом. Кільканадцять років тому ми купували у крамницях те, що було, а того, що треба, частіш за все не було. Сьогодні товарів стільки, що нам важко визначитись. І вибираємо ми не лише товари. Ми вибираємо політичні партії і парламент. Вибираємо собі одяг – раніше-бо вдягалися в абищо. Вибираємо спосіб життя – а раніше всі жили як жилося. Що більше свободи, то більше невідомих. Коли стількох можливостей вибору не було, людина робила що могла. Сьогодні вона більшою мірою може робити що хоче. З огляду на це постановка питання «як жити?» є цілком обґрунтованою, зокрема з практичного боку. Сьогоднішній польській молоді важче, бо більше залежить від неї самої.
Формулюючи в цій книжці різні думки, я не хочу бути в цьому самотнім. На жаль, багатої книгозбірні вдома я не маю, не маю й змоги просиджувати години в публічних бібліотеках. Зрештою, акуратне цитування було б з мого боку своєрідним позерством: адже протягом життя я зроду-віку не мав часу на впорядкування прочитаного. Тому посилатимусь на те, що пам’ятаю і що зумію знайти. Тепер ось, наприклад, пишучи про те, як багато змін сталося в нашому житті (а їх так багато, що можна сказати: все змінилося, все! – хоч це й буде легким перебільшенням), я скористаюся з нагоди і процитую одну зі своїх улюблених книжок, до якої іноді повертаюся. Це «Леопард» Томазі ді Лампедузи. Там описується революція, результатом якої стало визволення італійських князівств із-під панування французів і австрійців та об’єднання Італії в одну державу, а заодно й послаблення ролі аристократії у громадському житті. Старий князь у «Леопарді» повторює думку всіх консерваторів: «усе має змінитися, щоб усе залишилося по-старому». І в тому, що стосується нашого життя, здійснюваних нами виборів, урешті-решт, нашого щастя (що б ми не розуміли під цим словом), старий князь має певну рацію. Гадаю, в часи, коли від змін уже паморочиться голова, це спостереження може пробуджувати оптимізм. Здається, все змінюється, але насправді найсуттєвіші в житті речі підпорядковуються тим самим законам впродовж і десятиліть, і століть.
Питання «як жити?» стосується передусім людей молодих. Це вони стоять на роздоріжжі, вперше проживають свою свободу, стоять віч-на-віч зі світом, якого їхні батьки собі й не уявляли. Кожен життєвий крок, зроблений в молодості, лишає по собі певний карб, і наслідки його тривкі. Коли настане час робити наступний вибір, ми вже набуваємо певних звичок, навчаємося в певний спосіб реаґувати; починає формуватися наш життєвий стиль. Цей стиль уже на самісінькому початку може бути кращим чи гіршим, дуже добрим чи геть поганим. Молода людина погоджується в деяких ситуаціях мовчати – або не погоджується; починає так чи інак говорити про інших; визначає межі для себе – що вона собі дозволяє, а що ні. Звісно, людина і в зрілому віці може змінити стиль поведінки, однак рішення молодості тяжать над кожним, і з часом радикальні зміни даються дедалі важче.
Навзагал ми всі визнаємо це. Навзагал ми всі погоджуємось і з Десятьма заповідями; віряни й невіряни, християни й мусульмани, ми віримо, що існують певні непорушні принципи, і вчимося застосовувати їх у житті. А ось чи випливає з постулату «не вкради», що слід платити податки й не їздити «зайцем», залежить від нашого вибору; і ми знаємо, що податки іноді здаються нам несправедливими, а не сплачуючи за проїзд, ми у своєму суб’єктивному уявленні стягуємо з міста якийсь борг. Це все я можу назвати питанням стилю. Один уважає, що в боротьбі за кар’єру можна у присутності шефа делікатно зронити зауваження, яке дискредитує конкурента; а інший ніколи цього не зробить, бо не хоче переходити межі fair play.[1] Ці всі речі формуються ще в нашій молодості. Ще замолоду ми вирішуємо, чи завжди будемо скрупульозно повертати позичені книжки або гроші, чи іноді дозволятимемо собі послатися на забудькуватість. Молодість визначає й далекосяжність наших прагнень – чи ми живемо «аби день до вечора», чи дбаємо й про завтрашній день, чи будуємо плани на далеке майбутнє, чи просто покладаємось на мить.
Фраґментарно пишу про життєві вибори, щоб підвести вас до формулювання, яким я часто розважаю глядацьку залу під час зустрічей. Дивлячись на залу, повну молодих людей, я щиро кажу, що глибоко їм співчуваю, оскільки знаю, що молодість – найгірша пора життя. А щоб їх потішити, додаю, що ця молодість, на щастя, хутко мине і, ймовірно, їм ніколи вже не буде так тяжко, як нині. Зала зазвичай вибухає сміхом, бо всі ми живемо в культурі, сформованій під впливом Фавстової леґенди, в якій молодість явлено як беззаперечну цінність. Насправді ж такою цінністю вона аж ніяк не є. Молодість цінна лише в тілесному плані: наші органи, наше тіло сягає вершини свого розвитку у віці статевого дозрівання, і саме через те юнакам заздрять старі. Проте ніхто не хоче пам’ятати, якою страшною була юнацька невпевненість, брак знань про себе та світ, вічна незграбність юності. Про це все забув навіть Фавст.
А я чому пам’ятаю про це так добре? Чи не тому, що моя молодість була гіркою, бо минала у сталінські часи? Гадаю, таке пояснення було б надто простим. Здобувши атестат зрілості, я після цього ще десять років навчався, не в змозі знайти своє місце у світі, не тямлячи, на що я годжуся, в чому моє покликання. Можливо, хтось інший, хто дозрівав легше, не пам’ятає так глибоко того, що мені сьогодні пригадується як темний бік молодості. Але ж є й другий бік медалі… не менш похмурий.