Всего за 249 руб. Купить полную версию
Що тут відповісти? Чому я вірю в сенс такої розмови? Ну, може, радше в сенс цих зустрічей… На запитання я відповідаю як умію; часом плутаюсь, потім виправляюся – з надією, що нова відповідь краща від старої; дивлюсь у вічі слухачам і думаю, що ми встановили діалог, тоді як насправді м’яч залишається на їхньому полі. Ви, слухачі або читачі, маєте самі прожити своє життя, я його за вас ніяк не проживу – а отже, не можу навіть намагатися розв’язувати проблеми, що постають перед вами. То що, невже жодне з моїх починань не матиме сенсу, невже на це я приречений? Необов’язково. Маю надію, що зможу допомогти комусь упорядкувати його власні погляди, зробити їх більш прозорими. Можливо, хтось розв’яже у своїх думках якусь суперечність або принаймні зізнається сам собі, що вона існує.
Я написав, що я старий, – наче підкреслення цього факту викличе в читача більшу довіру до моєї ролі ментора. А насправді ж старість сама по собі не ґарантує ні мудрості, ні авторитету. Хтось мені колись завважив, що в недалекому минулому авторитет старійшини роду ґрунтувався на майні, яке він мав передати у спадок: селянин заповідав землю своїм дітям, на власний розсуд; міщанин ще за життя свого призначав собі спадкоємця; аристократ із легкістю міг позбавити спадку невдячних нащадків, а міг задля примхи й обдарувати недостойного, якщо той йому приподобається. Саме тому його й слухалися, а виявляти до нього пошану було такою собі необхідністю.
Нині, коли майновий примус із правила став винятком, старий чоловік може збудувати свій авторитет виключно на мудрості, яка являє собою суму досвіду, назбираного впродовж його довгого життя. Із сумом зауважу, що цим привілеєм мало хто користується. Я спостерігаю багатьох нерозумних старих людей – може, сьогодні вони навіть дурніші, ніж замолоду. Вони мають право очікувати від молодих турботи, яка належиться слабшим, але точно не можуть розраховувати на повагу до своїх поглядів.
Тож і я, визнаючи, що я старий, не можу очікувати поваги тільки за свою старість. Мало того: незважаючи на свій вік, я не почуваюся особливо обізнаним. Я й далі борюкаюся з власною глупотою та суєтністю – так само, як робив це впродовж сімдесяти років, себто відтоді, як бодай щось пам’ятаю. Замість того, щоб роздавати менторські відповіді, я й досі ще ставлю питання – і хотів би, щоб книжка ця стосувалася якраз питань, отих найпростіших і водночас найважливіших. А мій досвід має послужити за приклад того, що пошук відповідей на них у мислячої людини триває все життя.
Це питання про те, як улаштовано світ і які закони в ньому керують (якщо такі закони взагалі є). Можливо, якщо спробувати знайти на них відповіді, можна дістати підказку, як жити, які життєві вибори є правильними, а які ні.
Навіть найбільший фаталіст допускає думку, що іноді щось у житті все-таки залежить від нас самих. Насправді ми впливаємо на події частіше, ніж думаємо, а в ситуаціях, що ніяк не залежать від нас, можемо принаймні вирішити, на яку позицію стати, щоб протистояти несприятливій долі. Людина, без жодної вини приречена на серйозну недугу, прописану в її генах, може намагатися панувати над своїми думками, може обрати спосіб переживання свого нещастя: проклинати світ чи миритися з долею, радіти всьому чи все гамузом відкидати. Кожен, незалежно від обставин, може пристати на якусь стратегію свого життя, обрати якесь бачення себе самого, щоб потім утілювати його в життя.
Я опишу тут кілька типових стратегій життя з каталогу моїх вражень та спостережень. Проілюструю їх прикладами з власного досвіду та з фільмів, які я зняв чи до яких написав сценарії, спираючись на почуті історії, а подекуди й на автобіографічні епізоди.
Термін «стратегія» сьогодні стосується насамперед управління і маркетинґу. З тієї ж сфери походить також інше поняття, що виправдовує себе і в житті: «альтернативна вартість». Складнощі у здійсненні вибору полягають головним чином у тому, що, зважуючись на щось одне, ми автоматично відмовляємося від іншого. Це і є «альтернативна вартість» – наша суб’єктивна оцінка того блага, від якого ми, ухваливши рішення, відмовляємось, яке втрачаємо. У тривіальному формулюванні це дилема: як з’їсти тістечко і далі його мати, – тобто одвічна суперечність між нашими бажаннями.
Найчастішим прикладом, який приходить на згадку у зв’язку з цією мрією про тістечко, є вибір між піднесеним, духовним та практичним, матеріальним. Ми хочемо мати. Хочемо бути багатими. Інколи цього можна досягти тяжкою працею, інколи – продаючи свою свободу, гідність, честь і самоповагу. Найлегший шлях до матеріального успіху лежить через нечесність. У матеріальному плані чесність не окуповується, хоча ми віримо, що в моральному плані бути чесним варто. З чесності зроджується наше почуття власної гідності, хоча іноді ми й соромимося свого простацтва. Ось ми не скористалися нагодою, коли можна було щось відхопити: вчинили шляхетно, але ж непрактично… І ми ретельно вираховуємо альтернативну вартість і міркуємо: чи варто було? А може, й не було варто, якщо тепер ми почуваємося в програші?
Про такі ось речі я хочу поговорити з вами, поділитися деякими своїми спостереженнями та сумнівами – чого-чого, а сумнівів у мене подостатком. Та все ж я вірю, що в житті є шанс відшукати якісь основи сенсу чи порядку. Мій досвід підказує, що якісь правила все-таки існують. Уся штука в тому, як їх застосовувати, як прикладати до кожної конкретної ситуації.
Чи може досвід інших бути нам корисним? Може, рація за тими, хто каже: неможливо навчитися на чужих помилках, треба робити свої? Однозначної відповіді я не маю. Певна річ, власного досвіду нам ніщо не замінить, хоча як дидаскал (яким я є все своє доросле життя) мушу тут підкреслити цінність мистецтва оповіді, в якому вправляюся я сам і завдяки якому ми знаємо чужі історії та озброюємось досвідом інших. Саме задля цього ми вивчаємо Шекспіра і Бальзака, Чехова і Конрада (я спонтанно назвав тих, кого дуже люблю). Про це іронічно говорив Бертран Рассел: не варто в житті повторювати ті самі помилки – адже завжди є стільки нових, які ще можна зробити.
Визначення «альтернативна вартість» надає нашим життєвим виборам економічного відтінку, хоча вони, ці вибори, не завжди стосуються матеріального. Одні люди повсякчасно підраховують утрати, інші, йдучи до мети, не оглядаються на збитки. Перші живуть обережно: вони понад усе прагнуть «мати тістечко». Другі живуть захланно, жадібно, бурхливо: з’їдають тістечко і якусь коротку мить насолоджуються смаком. Про таких ми кажемо, що в цю мить у них багате життя, хоча це зовсім не означає життя в багатстві. Бувають багатії, життя яких бідне, геть убоге, бо живуть вони нудно, нецікаво, тоді як леґендарний грек Зорба з фільму Какоянніса, не маючи нічогісінько, вмів смакувати життя в усій його повноті. Однак більшість із нас шукає золоту середину, намагається зберегти рівновагу між двома крайнощами, що, як виявляється, неймовірно складно.
Багато життєвих рекомендацій містять у собі суперечність, яку сучасна людина силкується подолати і все не знаходить вдалого рішення. Біблія говорить: треба втратити життя, щоб його віднайти. Чи не буде блюзнірством, якщо я скажу, що ця розумова конструкція дещо нагадує дилему з тістечком? З’їсти – і мати. Так шкода зрікатися життя – і так сильно хочеться віднайти його у якомусь стократному вимірі… Про необхідність зректися життя кажуть не лише християни. Схожа думка простежується й в ученні Будди, в Корані й у Ведах. Очевидно, наша дилема є універсальною. Ми напевне її не розв’яжемо – ні я, ні ви, ні на цих сторінках, ні в житті. Але замислитись над нею варто.