Всего за 249 руб. Купить полную версию
Кожен молодий щось собою обіцяє. На когось заповідається. Про жодного молодого чоловіка не можна сказати, що він безнадійний, що не має перспектив на майбутнє. Найбільший неук у класі має шанс чимось уславитися, стати найкращим коханцем або героєм-пожежником. Але страшно потім приїжджати на зустріч однокласників. Скільки людей з нашого блискучого класу зійшло на пси протягом кількох десятиліть? Скільки проміняло своє життя на стоптані капці, скільки розтелеп живуть так, наче вже програли своє життя? Це і є отой темний бік, про який пам’ятає молодість: саме будучи підлітком, бачиш старших як збіговисько невдах і розчарованих.
Я не наважуюсь запитати, чи справді кожен має в житті якийсь шанс. Чи є люди безнадійно приречені на неуспіх? Чи, враховуючи різні вихідні точки, різне здоров’я, зовнішність, здібності, соціальне становище, кожен може досягти чогось, що стане для нього зреалізованістю? А як не досягне, то чи його в тім буде вина? А яку роль відіграє5 в житті випадок, ота дещиця везіння, що припадає не кожному? Може, йдеться про те, що віряни звуть рукою Провидіння? Неможливо про це не запитувати – і відповісти щось також неможливо. Під час зустрічі однокласників ми підраховуємо всіх, що рано померли, загинули в аваріях чи згоріли від раку. Чи були в них такі самі шанси, що й у нас, живих? Чи були вони «самі винні» (це ми так вибудовуємо собі ілюзію, ніби в тому, що ми досі живі, є якась наша заслуга: аякже, ми ж не палимо і стежимо за здоров’ям)? Розмірковуючи про це, ми торкаємось Таємниці, – якщо тільки ми готові пристати на те, що за завісою нерозуміння стоїть Сила і Думка, якій можна довіряти і яка нас випробовує, але не кривдить. Або ж – із позиції невір’я – мусимо визнати, що ми іграшка в руках сліпої долі. У всякому разі, цілком очевидно, що, хоча щось від нас і залежить, усе ж таки більшість речей і подій залишається поза нашим контролем.
Чи думка ця, навіть у найпохмурішому своєму вияві, у вимірі невір’я, конче мусить нас паралізувати? А може, варто тут процитувати старий єврейський анекдот про чоловіка, який роками благав Бога, щоб Той нарешті зглянувся над ним і дозволив йому виграти в лотерею… аж доки Бог не прогримів розлючено: «Дай Мені нарешті шанс! Купи лотерейний квиток!».
Хоч і важко судити, скільки всього в житті залежить від нас самих, а скільки від Провидіння та Милості Божої (в очах вірян) чи від сліпого випадку, – купувати лотерейні квитки все ж таки варто. У культурі Заходу, особливо в її англосаксонській версії, де домінує doer – той, хто діє (homo faber), легко впасти в ілюзію, буцімто все залежить від того, що ти зробиш, – і тому питання «Як жити?» перекладають тут «What should I do?». Для людини Сходу не є важливим, що вона зробить, бо все визначене наперед – чи то Богом, чи то сліпою долею. Однак абсолютна покора не передбачена природою людини. Ми кажемо, що кидаємо виклик долі – «і хай буде що буде»; кажемо: «хай Бог помагає». І купуємо час від часу лотерейні квитки, навіть якщо не маємо віри, що якась Сила нам сприяє.
Знову суперечність. Світ сповнений суперечностей, а ми ж бо – невіддільна частина світу. Тоді чому ж ми не сприймаємо суперечностей? Чому інстинктивно намагаємось їх розплутати? Чому в нашому уявленні про порядок суперечність не має права на існування? Врешті-решт, чи варто братися за Сізіфову працю і відшуковувати порядок? Чи варто й починати – без надії, що вдасться коли-небудь досягти мети?… Я глибоко вірю, що варто.
Якою є ця мета? Відповідь буде такою ж туманною, як і запитання. Мета – впорядкувати певним чином наші думки, домогтися певного ладу, який ніколи не буде довершеним, та все ж завжди кращий, ніж цілковите безладдя. Порядок, хай і геть недосконалий, – це ліпше, ніж повна його відсутність. Так я вважаю і вірю в це; довести цього я не можу, бо у сфері таких узагальнень не діють жодні правила доказовості. Тож пошлюся на інтуїцію, а вона мені підказує, що людина, життя якої занурене в хаос, людина, сповнена суперечливих почуттів і думок, завжди нещасна. Мало того: такій людині часто загрожує руйнування психіки і безумство. Іноді ми спостерігаємо це у людей, яким не вдається примирити принципи, винесені з батьківського дому, з геть протилежними правилами, які їм довелося для себе відкрити протягом життя. Вони метаються від одного способу мислення до іншого і не знають, що вони насправді полюбляють і чого хочуть. Я вірю, що зусилля, вкладені в ненастанне впорядковування світу наших думок і почуттів (себто, висловлюючись піднесено, світу духовного), неодмінно окупляться. Це інвестиція в наш внутрішній розвиток, це крок на шляху до щастя.
Щастя, як і істини, вповні досягти неможливо: воно не може бути абсолютним, як не може й тривати вічно. Щастя можна лише прагнути і наближатися до нього. Саме цьому й мають служити всі зусилля нашого духу. І якщо я в своїх зусиллях можу принести комусь користь, ділячись своїм способом мислення і світовідчування, – я вважатиму, що наблизився до успіху.
Повного успіху теж не існує. І слава Богу, – бо що б ми тоді робили, досягнувши його? Завмерли? Адже успіх – штука недовга, а отже, й недосконала. Я часто думаю про людей, успіх яких може бути наочно виміряний: це науковці, що здійснюють великі відкриття, спортсмени, що б’ють рекорди, підприємці, що примножують свої статки, та, зрештою, митці, до яких належу я сам. Що об’єднує всіх цих людей, які женуться за успіхом? На мою думку, усвідомлення неможливості повної, абсолютної зреалізованості. Ніхто ніколи не досягне геть усього, чого прагне. А якщо досягне – це лише означатиме, що він занизько поставив собі поперечину.
Мені б не хотілося задовго розводитися про те, як успіх співвідноситься зі щастям. До речі, в молодості я схвильовано читав книжку професора Владислава Татаркевича[2] про щастя. З маси розмаїтих визначень щастя, поданих у тій книжці, на сторінках її виріс цілий путівник, ясний і зрозумілий; і хоч сьогодні я вже половини тих визначень не пам’ятаю, та все одно ніколи не наважуся говорити про щастя як про щось однозначне і очевидне.
Доволі часто мені зустрічаються тривіальні погляди на те, що мало б бути найважливішим для кожної людини. Як жити, щоб досягти стану, який я вважаю найдовершенішим з усіх можливих станів, доступних мені? Вище я вже навів одну пораду: шукати ладу в хаосі, порядку в бедламі. Чи є ця порада універсальною? Не знаю. В цю мить, коли я замислююся над цим, це спостереження здається мені непохитно правильним. Лад і порядок. Єдність думок, почуттів і дій – ось та умова, що збільшує наші шанси прожити хоча б відносно вдале життя. Вдале – себто щасливе.
І я ще раз запитую: чи кожне людське життя має шанс бути прожитим вдало? Нема жодної раціональної відповіді на це, і дослідженням ця тема також не піддається. Спостерігаючи за життям, ми неозброєним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капців»). Чи вони й справді невдалі? В якому розумінні? Якщо, наприклад, послатися на суб’єктивні оцінки, на тих багатьох людей, що невдоволені своїм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли ці люди помиляються? Називають своє життя невдалим, тоді як кращим воно бути й не могло, бо не було на те підстав… Може, їхні очікування були зависокими? Які очікування? Від себе чи від долі? Той, хто думає, що йому належалося щось, чого він не отримав, має рацію чи помиляється? Хто його впевнив, буцімто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очікування від самого себе? Якщо хтось дістав у ґенетичний спадок короткі ноги та присадкувату фігуру, а хотів би бути високим і струнким, то співчувати йому важко, бо, врешті-решт, ця його забаганка геть необґрунтована. А той, хто народився недужим і кволим, чи має право все життя плекати образу на світ (чи пак на Творця, якщо в Нього вірує)? Чи можливо зійтися на тому, що кожен із нас народжується з певним потенціалом можливостей – фізичних і духовних, інтелектуальних, емоційних тощо? Кожна людина по-своєму озброєна для життя, і, щоб оцінювати свою зреалізованість (чи незреалізованість) тверезо, мусить усвідомити, що рівень її досягнень співвідноситься з її можливостями. Щоб зрозуміти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.