Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
«Уп'ятьох, Рикпете».
«А п'ятий хто?»
«А ти Оріга тут залишити хочеш?»
Рикпет невдоволено засопів.
«Потрібен мені цей зрадник…»
«Рикпете, він людина!»
«Він зрадник!»
«Хто не помилявся?»
«Зрада не помилка. Ми його візьмемо, а він знову нас зрадить! Тоді Голос точно на смерть батогом заб'є».
«Ну Рикпете, ну миленький…» – Шаната поклала свою долоню на руку Рикпета. Серце його стукнуло й покотилося кудись униз. Пальці були теплі, ніжні й майже невагомі. Якась невідома енергія потужним струмом пройшла кожною жилочкою його тіла. Переляканий зовсім новим почуттям, Рикпет спочатку почервонів, потім здригнувся й висмикнув руку з-під долоні Шанати. Висмикнув і відразу пошкодував – коли ще таке повториться?
– Ну, добре, – підкреслено грубувато буркнув він, – візьмемо. Але на випадок чого, я його, як останнього глюка… Першим! Усе, закінчили. Я пішов готуватися.
Він узяв навіщось у руки кинджал і попрямував до душової. Шаната провела його довгим поглядом. Вона сама не розуміла, що з нею відбувається.
Розділ 13
Game over!
Рикпет прокинувся рано. Починати задумане найкраще було вранці. У цей час заекранників турбували дуже рідко. Напевно, у таку годину на комп'ютерах грали мало.
Насамперед Рикпет пішов до Шанати. Він навіть не встиг торкнути її за плече, як дівчинка розплющила очі.
– Доброго ранку, Рику!
– Сподіваюся, Шано. Візьми це й прив'яжи до підошов черевиків.
Рикпет поклав їй на ковдру два нерівно відрізані шматки гумового килимка з душової.
– Навіщо?
– Це вбереже тебе від ударів електробатога.
– Але батіг б'є по спині…
– Тихо!.. – хлопчина приклав палець до губів. – Роби, що сказано.
Шаната кивнула головою. Рикпет вийшов у кімнату й по черзі розбудив товаришів, роздав шматки гуми. Усі, крім Оріга, були попереджені про втечу ще з вечора. Оріга він розбудив останнім і, нічого толком не пояснивши, засунув йому в руки два шматки гуми:
– Прив'яжи до черевиків.
– Навіщо? – запитав здивований байт.
– Заткнися і роби, що велено! Скажи спасибі Шанаті, покидьку!
– Ти чого… – спробував протестувати Оріг.
Рикпет люто блиснув очима:
– Заткнися, сказано!
Кілька хвилин усі зосереджено сопіли, прив'язуючи шматки гуми до підошов важких черевиків з кубічними підборами й товстими металевими підківками.
– Зброю до бою, – скомандував Рикпет.
– Ти чого тут роз команду вався? – знову спробував протестувати Оріг.
– Шано, або заспокой його ти, або заспокою я!
Шана витягла кинджал з піхов і розсипала на столі сіль.
– А, зараз уже однаково. Можеш говорити й так.
– Гаразд, Рику, – слухняно відповіла Шана. – Ми вирушаємо додому, Оріг.
– Додому? – ошелешено перепитав він. – Як додому? Я не хочу додому!
– Оріг, подумай! Ми повертаємося не куди-небудь, а додому! Розумієш? Додому!
– Що ти знаєш про мій дім? Ти сиділа коли-небудь по два дні не ївши? Га? Чи, може, тебе татусь на п'яні очі ременем лупцював? Пряжкою? Що потім сидіти три дні не можна? Я, може, тільки тут жити нормально почав. Мені краще з глюками, ніж так…
– Послухай, Оріг, але ж це теж не життя, – Шаната заспокійливо поклала руку на його плече, – а вдома… Вдома завжди є можливість почати спочатку. Хоч щось почати… А тут? Гра ж не вічна. Коли вона всім набридне або вийде з моди, її розмагнітять, і що тоді?
Оріг скинув руку дівчинки зі свого плеча.
– Коли прийде «тоді», тоді й буду вирішувати. Я залишаюсь. Вас я не викажу, але й з вами не піду. Усе, дайте мені спокій.
Оріг відв'язав шматки гуми, роздягнувся й знову влігся, повернувшись до всієї компанії спиною.
– Залиш його, Шано, час починати.
– Щось Голос мовчить, – Кадим здивовано покрутив головою, немов намагаючись побачити беззмінного й невидимого сторожа.
– Напевно, це гума, – на ходу пояснював Рикпет, – гума – ізолятор, і гумові шматки ізолюють нас від підлоги. Цими черевиками Гірея нас наче до підлоги прив'язала. Бачиш, вона тут яка? Через неї, напевно, струм проходить. Тільки дуже слабкий. А тепер ми від цієї системи відключилися. Голос нас не чує. Я, правда, думав тільки про захист від батога, але вийшло набагато краще.
Усе це Рикпет розповідав на ходу. Дуже швидко вони підійшли до важких темно-синіх дверей.
– Дивіться, – Шаната показала на стіни, по яких до покоїв Гіреї тяглися важкі пучки товстих чорних кабелів, – ось де стоять монітори. Які можуть бути сумніви?
Зовсім несподівано для втікачів двері виявилися відчиненими. Мабуть, упевнена у своїй безпеці Гірея замками не користувалася. З першого погляду було зрозуміло, що вони потрапили прямо до мети – дві стіни, які складалися суціль із моніторів, відкрилися їм.
У кабінеті були ще одні двері. Коли туди заглянули, то побачили точно такий грибок, яким користувалися глюки.
– Гляньте-но! – здивовано вигукнув Кадим. – Гірея – звичайнісінький глюк!
– А-а-а… Отакої… – здивовано протягнув Рикпет. – Хоча, в принципі, ким вона ще могла бути в Заекранні? Тільки глюком, але з якоюсь суперпрограмою.
– Треба грибок… це… поламати… Дроти рвонути! – запропонував Васла.
– Це діло, – погодився Рикпет, тільки зробити нічого не встиг. Зелений вогник, який горів рівним світлом біля підставки грибка, раптом замигав, щось клацнуло, задзижчало, грибок огорнувся блакитним туманом, і перед сторопілими друзями немов з нічого виникла Гірея у свій незмінній бузковій, із золотим паском сукні й золотих черевичках. Навіть лиховісна родимка над губою і та була на місці.
– Це як розуміти? – розгублено сказала вона, побачивши всю компанію в найсекретнішій своїй кімнаті. І відразу закричала люто й вимогливо: – Бунт? Змова? Голосе!
– До моніторів! – закричав Кадим, який зрозумів, що в бік екранів Гірея побоїться бити своєю найстрашнішою зброєю – блискавками. Друзі відразу зайняли цю вигідну позицію й приготували автомати до бою.
– Я тут, пані… – почули всі розгублений голос невидимого слуги.
– Голосе, що діється? Ти куди дивишся, дурню?! Де твій батіг?
– Ха-ха-ха, – зловтішно розсміялася Шаната, – не працює батіжок, га?
– Кінчай її, Рикпете! – закричав Кадим. Усі підняли автомати. Зі швидкістю блискавки Гірея метнулася до дверей. Ніхто не встиг навіть клипнути, лише Рикпет шугонув навздогін чергою з автомата по дверях; від них віялом полетіли друзки.
– Треба закрити двері. Тягни все до них! Будуємо барикаду. Тут нас повік не дістати.
Друзі почали тягати до дверей усе, що можна було потягти.
– Шаната, біжи до моніторів, спробуй із заклинанням. Свій знайди по картинці. Кімнату, де жила, мабуть, пам'ятаєш? – сказав Рикпет.
Біля закритих дверей швидко виросла гора меблів.
– Васло, залишайся поки тут. На випадок чого – лупи їх, гадів, і клич на допомогу. Потім тебе змінять. Кадиме, за мною! – Рикпет розпоряджався, наче все своє життя був командиром. У його голосі не було сумнівів і вагань, командував він чітко й жорстко, й наче само собою вийшло так, що всі його слухалися. Васла лишився біля барикади, а Кадим і Рикпет побігли в моніторний зал.
– Я знайшла! Знайшла! – зустрів їх радісний крик Шанати. – Ось мій монітор! У ньому моя кімната! Я знайшла!
– Чудово! А тепер стукай по ньому кулаком і говори можливі заклинання. Як тільки кулак провалиться в монітор, значить, усе в порядку.
Кадим і Рикпет швидко пішли вздовж стінки моніторів, кожен намагаючись знайти свій. Першим побачив свою кімнату Кадим.
– Ось вона, рідненька!
– Запам'ятай монітор і піди зміни Васлу.
За кілька хвилин знайшов свій монітор і Рикпет. Він одразу впізнав шафу, частину стола і навіть роздивився зошит з математики.
– Ну, – подумав він, – зараз мене вже ніхто не зупинить. Я хочу додому!
У цей час із приймальні почулися глухі важкі удари.
– Рикпете, вони хочуть двері вибити!
– Нехай хоч головою б'ються, тут ми їм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо двері почнуть піддаватися, скажеш! Хлопці, – звернувся він до друзів, – шукаємо заклинання.
Екран монітора, у якому відображалася його рідна кімната, був на рівні очей. Рикпет підняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, які першими спадали на думку: