Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
Він пригрозив Гіреї вказівним пальцем, на якому блиснув великим каменем перстень.
Бемс! Екран згас, розмова закінчилася.
– Уф!.. – полегшено зітхнула Гірея. – Цього разу пронесло. Тільки Чипсета тут не вистачало! Цей відразу винюхає, у чому справа, тоді тримайся! Голосе, за справу! Ноги в руки… Хоча, авжеж… Які ноги, які руки… Словом, за роботу!
– Вважайте, що я вже зник, пані!
– А мені що робити? Добре… Спочатку треба їх пересварити, а там видно буде. Може, дарма я запанікувала? Може, і немає нічого, а комп'ютери й справді зависли від помилок програмістів?
На цьому чарівниця Гірея закінчила свої міркування. Вона підключила до монітора камери спостереження й набрала на клавіатурі код «ТІ 107». На екрані з'явилася знайома кімната. З першого погляду було зрозуміло, що там набирає оберти велика сварка.
Розділ 9
Стережіться тихого голосу!
– Ти чого, Орігу? Яка муха тебе вкусила?
– Що значить муха? У тебе на плечах що? Погони із собачками? А в мене? Голенькі! А ти, між іншим, пізніше до гри потрапив. А за які заслуги тебе Гірея собачками відзначила? Подумаєш, біт великий! Якщо порахувати, то я разів у півтора більше, ніж ти, геймоверів зробив!
Оріг ображено повернувся спиною до Рикпета. Ліжко відгукнулося противним скрипом.
– Правда, Оріг, а чого ти, е-е-е, власне, ну… розвиступався? Ну, подумаєш, ці… собачки на погонах! Рикпет… перший на четвертому рівні побував, поранений був – це що, ну… не враховується? – заперечив Васла.
– То й Кадим двічі поранений, а як був бітом, так ним і залишився! А ти, Рикпете, вискочка! Пропхався до Гіреї в мазунчики, ось і одержав собачок на погони! І поранений ти був уже після того, як тобі собачки на погони кинули! Так що не треба… І треба ще розібратися, за що тобі собачок дали. Га? Може, ти за нами шпигуєш?
– Що?! – Рикпет підхопився. – Ти що, мене в зрадництві звинувачуєш?
– Ну, ти це… Оріг, ти думай, що того… ляпати! За це можна й по… по пиці… це… заробити! – Васла піднявся з ліжка й став поруч із Рикпетом.
Підхопився з ліжка й Оріг. Так вони й стояли, мовби троє молодих когутів, готові пустити в діло міцно стиснуті кулаки, коли до кімнати зайшла Шаната. Вона повернулася після чергової гри. Поставила автомат на підставку і підійшла до вмивальника. Після того, як вона все згадала, Шана ходила сумна й небалакуча, про що вона думала – нікому не розповідала, навіть Рикпетові, з котрим справді міцно здружилася. Ось і тепер, не кажучи нікому ані слова, мовчки попрямувала до себе за загородку.
– Шано, а ти це… ну, що про це думаєш? – запитав Васла.
– А хіба тебе цікавить думка дурепи? – спокійно відповіла вона питанням на питання.
– Не зрозумів… – розгубився Васла, – як це… дурепи?
– Ну, ти ж сам сказав Кадиму, що я дурепа. Настільки кругла, що схожа на колобок.
– Та нічого я, не того… Ти чого, Шано?!
– Ой, не викручуйся! – Шана зникла за своєю перегородкою.
– О! Мене викликають, – Рикпет взяв автомат з підставки й пішов до дверей.
– Давай-давай, іди, вислужуйся! – навздогін йому глумливо кинув Оріг.
У дверях Рикпет зіштовхнувся з Кадимом.
– Може, і ти чимось незадоволений?
– Не зрозумів, – здивовано сказав Кадим. – Це з якого дива?
– То я про собачки на погонах…
– Я, напевно, чогось не розумію… – розгублено сказав Кадим.
Рикпет щосили гримнув дверима. У кімнаті зависла невесела тиша.
Із-за перегородки вийшла Шаната.
– Господи, які ж ви всі дурні! Бачити вас не можу!
– Та що тут трапилося, поки мене не було? – питання Кадима залишилося без відповіді. – Нічого не розумію… – він обвів кімнату здивованими очима. – Оріг, ти можеш пояснити, що все-таки трапилося? Чого ви всі пересварилися?
– А того… – Оріг неприязно подивився на Кадима. – Рикпет вислужується й собачки на погони одержує, а ти тут хоч трісни! А чому собачки йому? Чим я гірший? Я що, гірше граю? Я тут найдовше і геймоверів у мене ого-го-го скільки! Тому ж Рикпету стільки й не снилося!
– Я щось не зрозумів, – Кадим зробив долонею жест примирення, – чого це ти сьогодні роздратувався? Рик уже тиждень, як байт.
– Ну то й що? Нехай хоч місяць, а мені це не подобається, і все! Я що, не можу висловитися?
– Ти!.. – Шана вискочила з-за своєї перегородки. – Знаєш, ти хто? Ти… Ех, врізати б тобі, та руки бруднити не хочеться!
Кадим ніколи не бачив Шанату такою розлюченою.
– Завидюга, ось хто ти! Є в нас у класі такий: пиріжок принесеш на обід – заздрить, у нову обкладинку книгу загорнеш – заздрить, одиницю одержиш – він і то, напевно, заздрити буде!
– У якому класі? – здивовано запитав Кадим. – Що таке клас?
Шаната зупинилася, немов з розгону наткнулася на стінку, зрозумівши, що проговорилася, і ніяково викрутилася:
– Не знаю… Просто слово з язика злетіло…
Васла нарешті зняв навушники.
– Ви, це… чого розшумілися? Що, не бачите, у нього, як його… ну… напад.
– Який напад?
– Хвороба є… ну, така… ось цей… обалдеїзм, ось!
Гримнув регіт. Кадим реготав, показуючи на Оріга пальцем. Шана прикривала рот долонькою. Васла усміхався всім своїм широким обличчям. Навіть Оріг не витримав і пирснув у кулак. Відсміялись.
– Я від своїх слів не відмовляюся! Ви тут хоч лусніть від сміху!
– Васло, а ти випадково цією хворобою не страждаєш? Може, мені теж діагноз поставиш? Круглодурість або тупокруглість, а може, ще як-небудь? – запитала Шана.
– Васла на тебе бочку котив, точно! Сказав, що ти підлабузник, за Рикпетом тарілки вилизуєш, – раптом чітко почув Кадим чийсь тихий голос, – а Оріг тебе захищав. Він сказав, якщо з ким і дружити з цієї юрби, то тільки з тобою. Бо ти – особистість, а вони всі дурні!
– Ви на Оріга дарма не наїжджайте, – несподівано для всіх раптом сказав Кадим, – він справді в Заекранні найдовше. Якщо кому й треба було давати на погони собачки, то, звичайно, йому.
– А Рикпет сказав, – продовжував нашіптувати тихий голос Кадиму, – що ти слабак, і будеш робити все, що він скаже…
– А з Рикпетом, і правда, треба розібратися. Це за що ж Гірея йому собачки кинула? Пам'ятаєте, він її проводжав? А потім відразу й собачки на погонах заблищали. Дивний збіг, правда?
– Кадиме… Ти що верзеш? – запитала Шаната, отетерівши від таких слів. – Ти що, проти Рикпета?
– Я проти Рикпета? – здивувався Кадим. – Ні, я не проти Рикпета, я за справедливість!
– І, по-твоєму, зробити байтом Оріга було б справедливо?
– Ти чого… Оріга – байтом? Ураган – я відпадаю…
– Тоді в чому справа?
– Я ж сказав, що я – за справедливість, – сказав Кадим, але вже якось непевно, – а за Кадима чи за Оріга, яка різниця… Головне, щоб було чесно.
– Правильно, Кадиме! А чесно – призначити байтом мене. Що, не так? – Оріг поклав руку на плече Кадиму. – Удвох ми швидко покажемо, хто тут головний!
– І що, ти хочеш, щоб тобою командував Оріг? – глумливо запитала Шаната.
– Ну ви й утнули! – коротко засміявся Васла.
– Оріг? Ти що, той?… – Кадим покрутив пальцем біля скроні й струсив із плеча руку Оріга. – Котися ти…
– Тоді чого ж ти хочеш? – знову запитала Шаната і додала, повернувшись до Васли: – А тебе ніхто не запитував.
– А я й сам не знаю… – уже зовсім розгублено сказав Кадим.
– Ти чого? – так само розгублено пробурмотів Васла.
Голос нечутно посміювався. Його план виявився вдалим. Він розрахував правильно. Жадібний Оріг вчепився в примарних золотих собачок і пересварив усіх заекранників. Ну, а Шаната… Яка панянка промовчить, якщо її назвуть потворою? У-у, люта панянка – це велика сила, особливо якщо використовувати її з військовою метою. Але ще більша сила – це тихий голос. Криком можна домогтися багато, але пошепки можна досягтися всього… Можна вважати, що Голос посміхнувся своєму афоризму, якби йому було чим посміхатися.
Розділ 10
Шаната міркує
Шаната лежала на боці, розглядаючи білу стіну. Тоді, у тій грі, коли прострелене вухо дракона підвісило програму, вона все згадала. Звали її зовсім не Шаната, а Наташа! Вона жила в невеликій двокімнатній квартирі, спала разом з молодшою сестрою у великій прохідній кімнаті. У маленькій кімнатці спали мама й бабуся. Як говорила мама, «увімкнувши режим жорстокої економії», за рік вийшло зібрати гроші на новий комп'ютер. Не дуже крутий, але цілком достатній для комп'ютерних ігор, і Наталя потрапила до них у полон. Навчання було закинуте, й вона, мало не відмінниця, поступово перетворилася на тверду трієчницю. Мама спочатку намагалася поговорити з дочкою, переконати її, що все, зокрема й комп'ютерні ігри, добре, якщо не занадто, але чорний екран тягнув її з непереборною силою. З ранку насамперед вмикався комп'ютер. Коли Наталя поверталася зі школи, комп'ютер знову вмикався і вимикався лише вночі, коли вся сім'я вже спала, та і в Наталки починали злипатися очі. Побачивши, що донька стала вчитися набагато гірше, мама спершу намагалася переконати дівчинку словами, але це не допомогло. Тоді вона кілька разів порозмовляла з донькою суворіше, демонструючи їй щоденник, туго набитий трояками, мов стручок квасолею. Бачачи, що розмови не діють, мама перейшла до прямих заборон, але й вони не допомогли. Тоді мама, йдучи на роботу, стала забирати з собою шнур, яким комп'ютер підключався до розетки, але Наташа відшукала десь інший.