Ви часом не до Польщі їдете? спитав Гоцик.
Передачі не беру, буркнув дядько. Пішов за сосну, штани скинув, присів
Гоцик скривився твою наліво! Дочекався, поки дядько спорожнить кишки.
А мене візьмете?
Дядько не відповів. Визирнув з-за сосни, пішов до Гоцика руки на ширіньці. Мружив очі, роздивлявся: що за такий? Став за метр від хлопця й самого тепер роздивляйся, хоч досхочу. Та не поважний вік, витертий светр і жирні від сала губи на зморшкуватому припухлому обличчі тут грали першу скрипку. Метушливі, вологі, наче виплакані, безбарвні хитрі дядькові очі сіпали Гоцика без слів: що маєш?!
Гроші маю, сказав.
Багато?
А скільки треба?
Дядько ще більше примружився лукаві жадібні очі потонули у зморшках повік.
Ніскільки не треба, відрізав.
Та Гоцик розчув слабину.
Та ховаєте ж Посеред вантажів. Перевозите через кордон.
Е-е-е Багато ти знаєш. А раптом ти злочинець який. Від правосуддя драпаєш.
А вам не один фіг? Як упіймають, скажу, що сам сховався. Що ви не знали
Усі ви так кажете, а нам потім дядько відірвав від ширіньки попухлі важкі долоні з покрученими пальцями. Пішов до «вольво».
Зазвичай скільки берете? сказав Гоцик дядькові у спину.
А ти не знаєш? дядько обернувся, з неприхованим азартом глянув на хлопця.
А звідки? Я оце вперше Ситуація вимагає.
І скільки маєш? хижо запитав старий.
Хіба то розмова? Ви свою ціну назвіть. Як мені не підійде, піду до інших. Побалакаю
Дядько кинув недобрий погляд у бік фур, заспішив до Гоцика. Підійшов упритул, прошепотів тихо:
Пятнадцять тисяч. Євро.
Добре, так скоро і так радісно відповів Гоцик, що у дядька очі на лоба полізли: точно хлоп цін не знає!
Давай! смикнувся.
Ні, сказав Гоцик. Як перевезете, тоді й віддам.
Покажи!
Що?
Гроші!
При мені грошей немає, відповів зухвало. Чи я дурний?! Щоб і до кордону не доїхав?! Е ні, шановний. Гроші чекають на мене у хаті пана Костя Кошторівського. У селі Жмудзь, що біля Хелма. Доставите мене туди, отримаєте все до копійки. То недалеко від кордону.
Дядько завмер сто сумнівів у шмаття.
Жмудзь Є таке.
Дядько завмер сто сумнівів у шмаття.
Жмудзь Є таке.
Зітхнув.
Інших шукай пішов геть.
Гоцик обігнав дядька, швидко закрокував до готелю, і коли до «Синьоокої Волині» лишалося кроків сто, не більше, почув позаду:
Стій! Добре Візьму
«А то! холодно констатував Гоцик. Пятнадцять тисяч євро. Я б сам такого лошару не проґавив!»
Ще дві тисячі євро додаси, дядькові губи тремтіли від радості. Прикордонникам свої віддам. Щоб фуру не трусили.
Добре, легковажно погодився Гоцик.
Ущент набита житомирським трикотажем фура, здавалося, не мог ла вмістити не те що велетня Гоцика, але й малу шавку. Та дядько вправно висмикнув пару тюків з футболками, спочатку сам пірнув у чорну діру, пошарудів там хвилин кілька, обережно вислизнув, зіскочив на землю, наказав хлопцеві:
Лізь! І тихо сиди
Сидіти довго? спитав Гоцик наче на суді перед винесенням вироку.
Як упіймають, то довго, дядько дивився у корінь.
До Ягодинського пункту перетину кордону сто сорок кілометрів шляху.
За дві години доїдемо, пообіцяв старий. А як на кордоні один Бог знає.
Гоцик скрутився у куті фури, у мізерному метр кубічний просторі, з усіх боків обкладений тюками з футболками, як хворий компресами. Чув, як фура здригнулася і зрушила. Натиснув світлове табло на годиннику: третя ночі. Пригода починалася тільки тут і зараз, бо віднині не мала зворотного шляху.
Ну, і похєр, прошепотів хоробро.
Муляли не задуха, совість і занімілі за хвилину ноги. Трусився у холодній фурі, усе мордувався: як у Польщі дядька скараскатися? Хоч на вигляд старий-трухлявий, дунь розсиплеться, та непростий-битий Щось знає, якщо взяв. Ця конура у глибині фури не перший рік приймає контрабандних людей і товари. І до «кидалова» дядько, певно, як піонер завжди готовий. У Польщі важкі залізні двері фури, певно, розчахнуться і замість дядька Гоцика зустріне пара-трійка безкомпромісних глухих вовкодавів? Чи «вольво» спрямує до села Жмудзь, де пан Кошторівський вирячить очі й белькотітиме: «Холєра ясна! Цо за єври?!» І на сцену знову логічно вишкрябаються пара-трійка вовкодавів
Під ранок фура сіпнулася і зупинилася. Посунула потроху стоп, газ. Знову стоп. Кордон?
Гоцик зіщулився, затамував подих. «Придурок! вилаявся. Яка Польща? Мені б ще дошкрябатися до тої Польщі!»
Навколо фури голоси, шурхіт. Грюкнув замок на дверях, крізь шпарину день.
Знову футболки, Тимофійовичу? Твій шеф уже всю Польщу у свої футболки вдяг.
Мені однаково, що везти, почув Гоцик голос старого Тимофійовича.
Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.
Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.
Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?
Як «вольво» зрушила повеселішав, засовав плечима геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» навіював, ніби й справді гроші мав.