Ванда моя. Десять років разом.
«Мерс» кльовий, ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.
У моєї жінки все найкраще, похвалився Мирось. Розсміявся. А татусь її Пан Кошторівський І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?
Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив кумекав старий.
Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?
До Луцька вже по ночі дістанемося, сказав неголений Мирослав. Сімсот кілометрів не сто.
Та на газ давив у Луцьку Ванда і синочок маленький. Девять літ билися, ніяк дитинка не народжувалася. А позаминулої осені Бог почув, завагітніла Ванда. Минулого літа Костя народила. На честь пана Кошторівського назвали. Тесть так розчулився, аж пообіцяв «трабант» для онучка зберегти.
То й кидав би кермо крутити, командире, мовив Гоцик. Біля своїх воно краще
А де ще стільки зароблю? відповів водій. Я на самій тільки контрабанді цигарок замовк, зиркнув на Гоцика напружено. Я тобі нічого не казав.
Та не психуй, командире. Я могила. Та й навряд ще перетнемося, раптом повеселішав, завівся. Кльово!
Що тобі кльово?
Та все. Чуєш, Мирославе! А мені тачки пофіг. Я коней люблю. Не таких, знаєш, кляч Що вози на селі тягають. Породистих. Одного разу андалусійця справжнього бачив. Ото кінь
Розпалився усе водієві про круп, корпус, шиї та гриви. І тільки коли присмерк перетворив трасу на чорну непрозору масу, крізь яку продиралися, миготіли фарами десь під ногами зустрічні легковики, замовк, хижо глянув на небритого, обережно запитав:
А ви оце як через кордон Так ніде й не зупиняєтеся?
Є кілька стоянок біля Луцька. На одній зупинимося. Хоч умиюся та поголюся, бо Ванда вбє.
Кльово! збуджено усміхнувся Гоцик. Знітився. Я хотів сказати Сувора вона у тебе.
Близько опівночі «шміц» загальмував біля освітленого майданчика, завбільшки з футбольне поле, що її вправна рука розчистила посеред лісу при трасі. На майданчику, як коні у стайні, виструнчилися десятки зо два фур. Праворуч від них світила неоном на фасаді двоповерхова споруда дешевенького готельчика зі зручностями «Синьоока Волинь». А поряд із нею густим теплим запахом з димаря обіцяла невередливим традиційні смаколики ресторація з намальованим усміхненим вареником на білій пофарбованій стіні.
Мирослав побіг у душ при готелі. Пять хвилин, казав, і далі летимо. Гоцик проводив водія поглядом, роззирнувся нікого поруч накинув рюкзак на плечі, обійшов автівку, ніби іншого діла йому нема, як навколо вештатися. Знову роззирнувся і пірнув у чорний ліс.
Вибач, командире, буркнув. Стояв за вологою деревиною, спостерігав за освітленим майданчиком «Синьоокої Волині».
Мирослав, як той гвіздок, зявився біля автівки рівно за пять хвилин. Роззирнувся розгублено. І замість того, аби знизати плечима роздратовано чи виматюкатися і гайнути далі, як міркував собі Гоцик, подався до ресторації, потім забіг у готель, вибіг на поріг разом з адміністратором. Пояснював тому щось збуджено, і Гоцик навіть пожалкував, що так підло втік. Та з іншого боку не ламати ж власні плани через говіркого волинянина.
Здоровезний такий Як ведмідь, чув характеристику, якою нагороджував його Мирось.
З іншим кимсь поїхав, байдуже позіхнув адміністратор, попхався до готелю.
Мирослав глянув на годинник, закурив
Та їдь уже до своєї Ванди, ворожо прошепотів Гоцик.
Водій провів долонею по чистому поголеному підборіддю, виматюкався, викинув цигарку і вскочив у кабіну.
Ну, й одразу б так, процідив Гоцик йому вслід.
За хвилину вже йшов уздовж деревяного парканчика, що він огороджував майданчик, роздивлявся автівки. Темні, німі Стояли мертвими горами, поки водії відсипалися і відїдалися перед завтрашнім днем.
Йолоп, шепотів роздратовано. Нічого не вийде Вони, певно, і їздять зграями
Кинув оком на крайню темну кабіну старенької «вольво», зупинився насторожено. Вдивився. Всередині сидів літній дядько у линялому червоному светрі, жував бутерброд з салом, запивав його чимось зі звичайної металевої кружки. Раптом метушливо нахилив голову, завошкався на сидінні, замахав руками, вкинув до рота крихти, що вони, певно, вивалилися з дірявого рота. «А ти жадібний», подумав Гоцик. І тільки тепер зрозумів: так чітко бачить старого у кабіні, бо той поставив «вольво» під ліхтарем.
Дядько доїв бутер. Витер губи паперовою серветкою, та не зіжмакав, не викинув. Важко вивалився з кабіни, побрьохав під сосну з серветкою в руці.
Доброї ночі Гоцик став перед дядьком, коли той уже й ширіньку розстебнув.
І тобі дядько не злякався. Насупився насторожено, кинув швидкий погляд у бік сяючої «Синьоокої Волині», кашлянув мовляв, горлатиму, всі почують.