Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.
Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка у цьому куті вбивати зручно! змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! думав. Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом»
Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от пан або пропав. Стиснув кулаки задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.
Зашарудів замок. Двері розчахнулися на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд нікого. «А і те, промайнуло у Гоциковій голові. Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний»
Живий? спитав Тимофійович.
Гоцик кивнув, визирнув з фури «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад
Гоцик кивнув, визирнув з фури «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад
Котра година? ляпнув, той же час зиркнув на годинник на запястку. Друга дня Ніфіга собі! А він міркував близько полудня.
Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.
Куди це ти? спитав насторожено.
Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіпявся поглядом у вицвілі оченята старого.
Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? сказав нахабно.
Старий зрозумів не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.
Віддай! Віддай мої гроші! зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. Я бідний! Бідний Жінка моя третій рік лежить Ліків треба. Віддай!
Та віддам! сіпнувся. Відірвав від себе старого. Ти чого, командире? Слово закон, ми офіцери. Віддам замовк, скривився тужливо. Повертатимуся додому, до тебе завітаю У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?
Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.
Віддай! чіплявся за руки. Віддай, бо в поліцію заявлю.
Давай! Розкажи, як нелегалів через кордон переправляєш! розгнівався Гоцик. Чого ти трусишся, як той хворий? Людям не довіряєш? Хіба так можна? Кажу ж віддам. Згодом Потерпи уже, мать твою. Та подумай Хіба то не гріх, таку ціну гилити, коли людина у безвиході. Я б тобі безплатно допоміг. А ти оце скиглиш, як той волоцюга
Замовк вистава затягувалася. І хоч Гоцик геть не розумів, куди сунути, та й на трасі стовбичити сенсу мало.
То де живеш? буркнув похмуро.
Бузкова сім, прошепотів Тимофійович.
Ну от. Відразу б так. Чекай. Справи повирішую до тебе, зітхнув і, хоч хотів перетнути трасу, побрьохати ліворуч навпростець до невиразних будівель, що вони виднілися на горизонті, повернув праворуч, у поросле сухим буряном поле, за яким не спостерігалося ніяких ознак людського житла.
Коли?! почув за спиною.
Що «коли»? не допетрав. Зупинився. Дивився на тьмяного, як біда, дядька.
Коли до мене?
Та скоро. Доживеш пішов ламати буряни. Не прощаюся
Тимофійович стояв біля брудної мокрої «вольво», їв хижим поглядом широку спину незнайомого хлопця: розірвав, падла, старе зношене серце, та пекло не те, що грошиків не побачив. Були у Тимофійовича грошики. І немало. Умів дядько економити навіть там, де інші й не додумалися б. Навіть жінку дядькову чужі люди поховали рік тому, бо як дізнався, що й тижня бідаха не протягне, випросив поїздку поза графіком, аби повернутися вже після похорону, бо ж люди не звірі: скинуться, закопають
Старість клята прошепотів люто. Був би молодим Нахабний хлоп живим би не лишився.
Нахабний Гоцик теж сподівався: люди не звірі. Попроситься переночувати хтось та й впустить. Не заморочувався. Нащо думати про ніч, коли б день здолати. А день не радував паскудний дрібний дощ знай падав. Все молоточками у тімячко. Сухі буряни не рятували крокував полем, вгрузав по щиколотки. Матюкався вголос пяний філософ Морган перед очі.
Йти, йти бурмотів роздратовано. Придурок
Від дитячого захвату вдовбався у Євросоюз з першої спроби без віз, паспорта та іншої маячні не лишилося й сліду. Про скривдженого дядька не думав: та пішов він! Намір просто йти раптом здався найогиднішою халепою життя, бо кулька-то кругла! Хоч усю обійди назад повернешся. І страху, зрозумів раптом, страху нема. Випарувався, залишив на душі тільки гнітючі дратівливі запитання. Без відповідей, хоч Морган і обіцяв просвітлення, варто лише позбутися страхів.
Філософ, мать твою!
Озирнувся в бік кордону десь там тато, Нехаївка, універ і Костянтинівська. Додому не хотілося. Мізки уже пристосовувалися до нових обставин, креслили завдання: уникати широких шляхів, великих міст і тутешніх правоохоронців, бо забава швидко скінчиться. І буде тобі тато, Нехаївка чи ненависний універ і Костянтинівська, якщо не ґрати на віконці