Наступного дня під вечір по чернігівській трасі автостопом до села Кіпті, потім пішки ще години чотири в бік Бахмача, знову автостопом дістався Нехаївки. Оминув обійстя Броньки, штовхонув плечем хвіртку, увійшов на батьківське подвіря, прямим ходом до свинячої загородки. А де ще тата шукати?
Став на порозі, хотів було гукнути: не чекав?! Чи ще щось прикре. Тато озирнувся на шум, Гоцик аж закляк від здивування: ох і постарів. Сірий, як земля, волосся попелом, зморшки вертикалями, наче дощ по склу. Чого це він? Геть не старий ще. Пятдесят з гаком. Років пять тому підкови гнув, з вил коси плів людям на забаву. Тато брови насупив.
А, ти сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
Йди, як хочеш, відказав тато. Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
А, ти сказав, ніби чекав когось іншого.
Гоцик хотів було ляпнути кінчай уже зі своїми льохами, бо впадеш біля них! Знітився.
Пішли до хати чи отутечки у загородці розмовлятимемо?
Йди, як хочеш, відказав тато. Мені ще свиням треба дати.
Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.
Якого я сюди припхався? буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
Їсти хочеш?
Та можна, проковтнув слину.
То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
Ладно Давай уже! старший завжди мудріший. Чарку підняв. Будьмо.
Будьмо! Гоцик спянів після першої ж не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розвязала.
Борщу б Маминого, сказав.
То їдь!
Куди?
До матері, тоскно мовив тато. Може, не розучилася ще
Якого мені туди язик ледь ворушився. Сама повернеться Тепер Уже не треба мені допомагати. Я тепер сам
Сам? тоскно перепитав тато. Помовчав. То вчися і борщ сам варити.
Чого б це?!
Бо материного довго чекатимеш
Чого б це?
Що? І досі не втямив? Тато важко підвівся, пішов до дверей. Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
Спиватися, процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. Пяний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
І якого? кидав недобре. Що за свято?
Свято? Яке свято?! бурмотів Бронька. Сарай бабі Зіні підправив Того Вчора Чи позавчора
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, пяні волання. «Один раз в год сады цветут» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвіря, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!