Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу ну, скільки можна?! припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже не вирватися, якби і захотіла яка.
Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою радій, мамо! і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:
Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.
Ненька усміхнулася войовничо.
Та щоб я здохла! взялася валізу пакувати.
Куди?! Ти здуріла, Наталю? збентежився тато.
Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі Упораємося, усе з тою ж посмішкою приклеєною.
Хай сам на своє навчання заробляє!
Ой, хоч не мели дурного! розсердилася.
Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.
Кльово! Буду до тебе приїжджати.
А мене на кого кидаєш?! гірко мовив тато.
На куму! віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!
Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.
Ма Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.
А ненька у відповідь про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, камяний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.
А господарство на кого?! сказав тато. На свиней?!
То продавай свиней і чекай, ненька просить.
Нема чого мені там робити, відрубав тато.
Мама схлипнула. І гайда.
Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.
Гоцик і тато сиділи біля столу про що розмовляти?!
До осені вдома будеш? запитав врешті тато.
А що тут робити? буркнув Гоцик.
За свинями поможеш ходити
Гоцик визвірився.
Та хай вони повиздихають!
Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
Аби давали, мама б не поїхала
Тато брови звів, очима у скатертину.
Поїхала б Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
Ти уже поїхав Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
А ти хотів, аби я як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! ярився.
Так чого ж приїхав?! запитав тато від порога.
А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
От і домовилися, сказав, як каміння на синову душу накидав.
Та пішов ти гаркнув Гоцик, підскочив. Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
Як мій старий?
Та нічого Знай вошкається по господарству.
Про мене не питає?
Ви, Гоценки, небалакучі
Значить, не питав, робив неприємний висновок Гоцик, супився. А я чого питаю?! Воно мені треба? От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?
Сам піди
Сам, сам Гоцик дратувався, штовхав Броньку усохни! знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.
До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, підїдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною» Гоцик усміхнувся дияволом.
Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, сказав зухвало. А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?
Козел! хлопці кинулися на Гоцика.
Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий? А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!