Матір Божа! кинувся геть. Перечепився, впав сокира перед носом.
Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.
Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.
Стій! загорлав, хоча й розумів Гоцик навряд чи його почує.
Біг-захекувався.
Гроші він мої взяв, кретин!
Стій! вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.
Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.
Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.
Чого тобі? гукнув Гоцик.
Ілія почервонів до скронь, закусив губу ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі сильні підлі покидьки?! «Спілкування угода, яку потрібно виграти», згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.
Ти не хазяїн! пробелькотів уперто.
Хазяїн, упевнено завірив Гоцик.
Ні, ні! Ну, навіщо ти так? То не твоя хата! Ти не хазяїн!
Хата не моя. Хазяїн я!
Який ти хазяїн?! відчайдушно вигукнув Ілія.
Хазяїн ситуації, сказав Гоцик.
Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.
Гоцик розсміявся.
Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.
Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.
Будь ласка. Віддай мої гроші, попросив.
Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.
Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.
Але це мої мої гроші!
Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.
Але це мої мої гроші!
Добре, Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. Якщо це твої останні гроші віддам. Останні?
Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації царем! Збреши обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!
То як? перепитав Гоцик.
Ілія напружився і раптом сказав:
Я шукаю охоронця Для подорожі. Можу тобі заплатити, якщо погодишся супроводжувати мене.
Куди?
До Франції.
Скільки? спитав Гоцик.
Сто двадцять євро, слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування
Годиться, кивнув Гоцик. Давай!
Що?
Гроші.
Ілія почервонів од прикрощів ой, зарано радів! Обдурить же!
Після виконаної роботи, пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.
Добре, погодився Гоцик. Тоді хавка і нічліг за твій рахунок
Ілія кивнув поспіхом годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога
Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано зясували прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику краще автостопом, короткими пішими кидками
Шукають? зиркнув на нього Гоцик.
А тебе? насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.
Ні, відповів Гоцик. Пояснив. Паспорта не маю. І візи.
А мені зникнути треба
Зникнеш, пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.
Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.
Як рухатися планував?
Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії
Ні!
Чому? Ілію лякала Гоцикова категоричність.
Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти ні, Гоцик тицьнув пальцем у мапу. Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!
Як варіант, відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі хазяїна.
Без варіантів! відрізав Гоцик.
Брат
У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:
І в чому сенс? Однаково гори.
А не скажи, Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.
Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.
До Угорщини якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.
Я б зараз поїв, сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?
Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:
Сало і сухарі НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.