Як? спитав тоді недовірливий Ілія.
Та як Безсоромно й упевнено, спокійно відказав Гоцик, задумався. Легенда потрібна. Я глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш Куди ж ти мене ведеш?
Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!
Фігня! Не проканає, скривився Гоцик. Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило
Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.
До речі, скільки у тебе грошей?
Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.
І що ж мені казати йому, Горе?!
Та тарган у правому Іліїному вусі лише буркнув, що стане третім у подорожі лише у Франції, а доти поради роздаватиме лише тоді, коли сам вважатиме за потрібне. Та Ілія не здався. Стукав пальцем по вуху, шепотів полохливо:
А мої потреби тобі по цимбалах? Він до грошей моїх дістатися хоче, а ти
Господи, та включи вже мізки. І вимкни страхи, бо вони ведуть у морок. Якби Гоцик хотів твоїх грошей
То так, зрозумів Ілія. Та й правди розкривати геть не хотілося.
Чотириста євро, здався врешті.
Відвів погляд, наче Гоцик міг здогадатися: сто двадцять євро, що лишилися від маминих ста сімдесяти (пятдесят у Гоцика, забудь!), перекочували до маминої ж шкатулочки, а сама вона живіт Іліїн гріє НЗ!
Чотириста? Небагато. Може, хай у мене будуть? запропонував Гоцик.
Ілія відсахнувся, набундючився. Ні, ні захитав кучерявою башкою так енергійно, ніби встроми ту башку в діжку масло зібє.
Гоцик усміхнувся скептично.
Чотириста повторив задумливо. Сто двадцять із них мої.
Чому це сто двадцять? Пятдесят уже забрав.
То не рахується. Сам віддав. Я не просив. Сто двадцять! З чотирьохсот. Лишається двісті вісімдесят. На хавку замало. Будемо у глухонімих гратися.
Ілія проковтнув образу і запропонував:
Може, я глухонімим буду? А ти легенду місцевому люду розповідатимеш?
Ні.
Та чому?! Ілію вбивали різкі відмови. Хоч би пояснило, падло!
Та коли Гоцик взявся пояснювати, Ілія ледь не задихнувся. Трусився: мовчи, падло, мовчи!
Ти і так убогий. Кістки стирчать, щоки ввалилися. Глянеш, тільки здивуєшся як ще ногами соваєш? Нирки, підшлункова Зросту того Одним словом, хоч глухонімий, хоч ні нещастя, а не мужик. У людей такі тільки відразу викликають От я, приміром, дивлюся на тебе І за що тебе жаліти?!
Вів далі, не помічав звірячої глухої ненависті у глибоких чорних Іліїних очах.
Інша справа я. Хвалитися не буду, але дівки А вони, чувак, силу люблять. А тут таке горе. Усім гарний, а балабонити не може. І не чує Пожаліють, щоб я був здох! Гоцик замовк, зиркнув на Ілію. Відчув різницю?
Ти мені не брат, ледь чутно відказав Ілія.
Гоцик усміхнувся дияволом.
І мови знаєш Ото й практикуватимешся.
Я тільки англійську Трохи.
А більшого не треба.
Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:
Падло Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам памятник поставлю, а потім уже» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.
Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.
Та то таке усміхнувся винувато. Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний
До нас зараз родичі приїдуть, обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся підхопити та братам по маківках. І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.
Ілія почервонів до скронь дідько! зітхнув.
Вибачте А поїсти
Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу тарілками дзень-дзень!
Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вбю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І памятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!
Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.
Хай і брат поїсть, дуже прошу, обережно попросив Ілія. Не ображайте каліку. Бог побачить