Ні! Зиркнув у протилежний бік. Десь там мама
Поправив рюкзак, посунув до густого лісу, розрізаного навпіл другорядною асфальтовою дорогою. На чистій деревяній лаві під соснами нажерся сала з сухарями, повеселішав.
Блін Якого я пульсометр у Моргана не взяв?! Знав би хоч, скільки кілометрів до ночі відмахаю.
А ніч он вона! Година-друга й смеркатиметься. Побрьохав асфальтовою дорогою вздовж лісу приведе до людей.
І де поляки? питав уголос. Хоч би на хутірець якийсь надибати.
Ніби у відповідь за спиною почувся гуркіт автодвигуна. Гоцик хотів було махнути рукою підвезіть! А ноги до лісу. Визирав з-за дерева: хто такі? Дорогою повільно сунув старенький «фольксваген», за кермом румяна пані років сорока. Викрутила шию, все зиркала в бік лісу: щойно стояв парубок на дорозі Куди дівся?
Гоцик дочекався, поки цікава пані проїде, уже намірився повернутися на асфальтівку, та раптом помітив поміж дерев вузьку лису стежину кликала: ходи
«Дзуськи!» подумав. Примружив очі: в глибині сірого лісу на сірій стежинці майоріло щось помаранчеве. Наче хто згріб на купу золоте осіннє листя і воно єдине тут не втратило гарячого тепла, гріло увесь сірий світ.
Вдивився посеред стежини стояв великий рудий лис. Учепився в Гоцика холодними зеленими очима. І хоч відстань до тварини метрів сорок, Гоцик заприсягся б зелені.
Усміхнувся злодійкувато. Зробив до лиса крок. Звір не зрушив.
Що? Не боїшся? прошепотів.
Завмер на мить. Ще крок. Другий. Лис стояв, ніби опудало у краєзнавчому музеї.
Гоцик хмикнув збентежено ти ба! Плюнув на польську землю, пішов на лиса. І коли до рудого нахаби лишалося метри три, зупинився, аби роздивитися красеня. Худі чорні лапи закінчувалися пухнастим білим волосом при тулубі. Руде хутро не злиплося від дощу, хвіст, як помело. Пронизливі зелені очі на майже чорній темній морді. І немалий такий. Не дрібний. Битий.
Гоцик раптом подумав: а от диво! Покличе лиса, той піде за ним услід. Мандруватимуть удвох: Гоцик і рудий звір. Та лис витягнув морду, принюхався, пішов зі стежини у хащі. Зупинився посеред високих голих кущів, озирнувся до хлопця: йдеш услід чи ще вагаєшся?
Гоцик не вагався. Напружився, налився азартом по вінця, наче от вона, забава, починається. Ламав сухі гілки, не зводив очей з пухнастого рудого хвоста куди заведеш?
Лис перетнув густий лісок якраз тої миті, коли небо враз потемнішало до чорного, захиталося важкими набундюченими хмарами, кинуло долу стрімкий холодний вихор застогнали дерева, закружляли у повітрі гілки-сміття-листя. Гоцик лише на мить відірвав погляд від звіра, роззирнувся стояв край лісу у низинці, покоцаній ямами, окресленій невисокими пагорбами, що вони зливалися з чорним буреломом, перекреслювали обрій, як факт.
Ховатися треба, буркнув, бо вітер затих лиш на хвильку, видихнув, ніби ярмо скинув та підіть ви усі! розігрався свіжими силами: буянив-колотив.
Гоцик повернув назад до лісу під деревами надійніше. «А де лис?» схаменувся. Озирнувся.
Звір стояв посеред низини, порослої сухою травою та поодинокими деревами. Вітер куйовдив руде хутро, збивав з ніг. Лис падав, піднімався, не зрушував, дивився на хлопця.
Хай би ти здох! Гоцик рипнув зубами, пішов до лиса.
Тварина увіпялася у хлопця зеленими очима: дивись мені, не відставай Побігла низиною до пагорбів, за мить злилася з чорнотою. Гоцик мружив очі від вітру і роздратування, відчайдушно вдивлявся у темну буремну безнадію: та де ж ти, мать твою Вітер валив на землю, і врешті-решт власне життя здалося Гоцикові набагато вагомішим аргументом, ніж пошуки дивного лиса. Та посунув навпростець не до рятівного лісу. У той бік, де зник звір.
Холод мурашками, аж зуби зацокотіли. «Захворію, подумав. Впаду і помру». Оступився і впав у неглибоку яму.
Тут було тихо й вогко. На головою свистів вітер, засипав яму вологим листям. Гоцик скрутився зародком а куди йти? Краще вже тут негоду перечекати. Щільніше запахнув комір куртки, притулився до краю ями і відчув під щокою жорсткий волос звірячого хутра.
Смикнувся, відсахнувся два хижих зелених вогники світяться.
А-а-а І ти тут, процідив недобре, наче звір винен у всіх його бідах.
Лис тремтів. Гоцик не бачив звіра, тільки очі, але знав, хоч убий, тремтить. Зітхнув із прикрістю, простягнув руку
Давай Йди. Удвох воно завжди краще, ухопив лиса за передні лапи, поволік до себе.
Звір не пручався. Мовчав і не вискнув. Трусився. Гоцик розстібнув куртку, притулив лиса до живота, прикрив курткою.
Кльово? прошепотів утомлено.
На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.
Кльово? прошепотів утомлено.
На ямою ширяла буря, ламала усе, що траплялося під руку, а в рятівній ямі Гоцик дивувався тільки одному: чому лис дивиться на нього невідривно. Уже й тремтіти перестав, уже і Гоцика зігрів, аж тому спати захотілося, а звір усе не зводив з хлопця зелених очей.
Не довіряєш?