Марко Вовчок - Три долi стр 12.

Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно

 Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду!  одказала, Катря чисто, як виспiвала.

Поклонилися свати,  тихо та гордо геть вийшли з хати Ми не ворухнемось; Катря стоїть Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде не оглянеться; хто озветься не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно Вже Катря сама до їх бiгти заривалася дак мати впиняла.

 Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

 Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте Тiльки пустiть до ного!..

 Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!

 Я втечу од вас!  озивається Катря.  Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..

 А вiн же як?  iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання.  А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки ти не помисляєш Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

 Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле я пiду Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?

 Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.

 Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?

 Пiду. Говори,  що сказати?

 Ти скажи що я пропадаю, що живая гину!

 I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати

 Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати батько не знатиме а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде

 Нащо таке казати, Катре?  знов їй Маруся.  Хiба ж йому й так не важко?

 Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся

Того ж таки дня Маруся каже:

 Пiду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила Вже як Маруся виходила, убравшись,  вона запитала:

 Чого се ти у Любчики?

 Пiду, мамо, прогуляюся.

 Iди, доню.  Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.

 А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

 Треба тобi, Катре, ще потривати  каже Маруся.

 Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?

 Дуже вiн печаловитий щось,  говорить Маруся.

 Печаловитий?  покрикне Катря.  Коханий мiй!  Сама так слiзьми й розлилася.

 Я пiду до його сама,  пiду хоч нехай мене потiм киву замучать,  я пiду!

 Вiн велiв, щоб ти не приходила

 Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?

 Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.

 Авжеж я його послухаю!..

I довго вона по тому словi своєму плакала сидячи край дороги.

Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.

 Марусе!  кажу,  щось менi той Чайченко не певен!

 Як то?  питає.

 Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

 Та я не знаю, Химо!  одкаже менi, роздумуючись.

 А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?

 Нi, не все.

 Кажи ж менi усе.

 Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки

 Дарма! Розкажи тiї думки свої!

 От, прийшла я туди,  розказує, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла вона заплакала сильне Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала Уступив i вiн у хату Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi Так змарнiв на виду Я говорю, що мене Катря присилає i здалося менi,  чи то так, може, здалося,  що вiн, почувши, не обрадiв Не каже менi свого слова, не пита мене Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка,  нехай вона не приходить!"  Вклонився менi та й з хати пiшов

 А стара?  питаю.

 Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко!  каже,  велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться перекажи 'тсе Катрi щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде" Та я й пiшла

 Що 'тсе там у їх тайностi? Щось непевно Чи не довести сього Катрi?

 Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд,  каже Маруся.

Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться,  лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, - воно й здоровiш до того,  та не всi ж бо таку вдачу мають.

Думала я й передумувала довгенько собi Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.