Марко Вовчок - Три долi стр 11.

 Якi то теперки пояси тчуть, моя голубко!..

 Чому вiн не прийшов? Чому?  вимовила Катря сама, матерi не дожидаючи своєї, - чужої не соромлячись,

 Катре!  дорiкнула мати.  Ох! моя дитино!

А Катря й не чує:

 Чому не прийшов? Чому його нема?

 Не знаю, не знаю, моя красо! Вiн казав менi буде: а нема!.. Мабуть, притичина яка я його поспитаю я тобi скажу

Такеньки стара Чайчиха словами мiшається, i зупиняється, i перехоплюється що 'тсе таке?

Далi вже каже, що Якiв дожидав якогось чоловiка до себе,  якiсь воли на спродаж находяться того вiн i не прийшов, мабуть.

Невзабарi вона похватилась додому i пiшла.

Ми ще було по весiллях, а Чайченка як пiйма поняла нема, нiде не буває. Мати його ходить, i то вона скаже, що вiн нездужає, то скаже дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:

 Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, i горе перебудеться, то й поберетесь!

Мати теж Катрю свою жалує:

 Лучче, доню, як вiн не попадається батьковi на очi батько не гнiвиться,  а там, може, господь дасть, старий мiй i погодиться.

 Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку,  благала Катря,  нехай вiн хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!

 Зажди, зажди, не можна!  одмагалася Чайчиха.

 Зажди, зажди, не можна,  просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха сподiвається добра iще

Одного дня увiйшов старий у хату веселий:

 Чи не буде снiгу,  каже,  там такi бiлi хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмiлилась:

 А що, мiй голубе,  вимовляє любенько,  що ти бачив? Що чув?

 А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усiх: хто сидiв схопився; хто стояв у куточок горнувсь

 А хто ж сватає? Кого нам господь носила?  питає мати, ледве голос зводячи. Катря бiло збiлiла.

 А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лiчозiр, не пройдисвiт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срiбного кубка своїх гостей почастує.

 Що з тих кубкiв, як повнi слiз!  мовить мати.

 Гм!  Бiльше не сказав нiчого, тiльки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала ховала.

 Я собi б кращого зятя сам не шукав,  знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усi думки приплакали: "Що його робити i що його чинити!"

Катря аж бiлi руки ламле

Як на ту ж пеню i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити А того любого як запав слiд, то й запав

Мати почали були Катрю умовляти:

 Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!

 I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!..  побивається Катря

 Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш,  кожне одбува Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається

 Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю!  Та й засмiялася Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало I мати за се бiльш нiчого не змовила,  зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!"  "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

 Ходiм,  кажу Катрi,  ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.

Маруся сидить шиє; удови не було дома.

 Марусю! Марусю!  говорить Катря,  прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

 Сядь, Катре, та розкажи,  каже Маруся.

 Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б не пожалiла Що менi тсе? Нехай скаже я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки,  менi нехай життя iз ним вкупi!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

 Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

 Марусю!  покликну.  Се ти? Тая покiрлива?..

 Голубко моя! Сестрице!  обiймає її Катря ридаючи.  Ти мене не судиш?

 За що?  стиха питає Маруся.  А ти ж його любиш?

 Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

 Я б не покинула.

Я все чую, та вiри не йму.

 Марусе? Чи се ти говориш?  кажу.  А мати твоя якби почула?

 А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася тiльки того, кого любила

 Ти моє серце розвеселила, Марусечко!  дякує Катря.  Дуже вже менi було важко хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали Спасибi тобi, Марусенько, галонько!

Маруся їй осмiхнулася.

 Нi за вiщо дякувати,  згомонiла: я правду свою тобi кажу.

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи,  а батько говорить:

VIII

У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи,  а батько говорить:

 Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

 Катренько!  кажу їй тихо,  роздумайся добре!  Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная хоч тут вмирати.