Марко Вовчок - Три долi стр 10.

Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.

Вiн тодi узяв її за руку.

 Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!

 Як? Без тебе? Хiба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?

 Вже менi не було того щастя одвiку, та й повiк не буде!.. Прощай, дiвчино! Бувай здорова й щаслива!

 Та що се ви,  говорю я,  та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобiгти? Може, ще й нi за що буде на долю нарiкати. Сiдайте лиш!

Вони слухняненько коло мене посiдали; вiн сумно дививсь, вона ж наче усi шляхи погубила, тiльки усе до його ближче горнулася.

От i стали ми радитись.

 Не треба батьковi докучати слiзьми,  кажу.  Не треба тепер до його й приступати.

Чайченко усього дослухає склавши руки.

 Я батьковi до нiг упаду,  нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного.  Як не вiддасть мене батько за тебе, я вмру!

 Ти й до нiг зажди упадати,  мовлю їй,  i вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що,  кажу,  не займай батька, нехай вiн сам трохи вгамується.

 Та яково ж отакечки й не знати чи менi жити у свiтi, чи лежати у домовинi? Ой лихо моє! Лихо моє!

 А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надiйсь та сподiвайся,  виводжу Катрi.

 Або ще й сподiванку покинь та живи собi так, як без неї живеться!  додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втiшити

 Розумний не стратить надiї, - я йому: треба сподiватись, живши

 Поки не зрадять,  знов мостить вiн. А Катря тодi до його пригорнулася.

 О,  каже,  отсе я тебе зраджу?

 О,  каже,  отсе я тебе зраджу?

Аж i вiн на таке любе словечко всмiхнувсь.

 А нам пора додому,  нагадую,  щоб часом не нажити нам собi лишенька!

 Iди, Химо, голубочко!  говорить Катря.  Я ось тiльки ще два слова скажу, я тебе наздожену.

А сама мене виводить на стежечку Я пiшла Що й казати! Я ще пiд гаєм чималу годинку тривала тих двох слiв Та вже добре й те менi, що вона прийшла трошки спокiйнiша i веселiшая.

Допали криницi та боржiй, сповнивши вiдра, додому побрались. Нас перестрiв батько.

 А до якої се криницi ходили?  спитав.

 Ми ще й прогулялися собi трохи,  одказую йому. Вiн подививсь менi в вiчi й подививсь на дочку А в дочки сльози хвилюють

 Батенько!  промовила.

I пiшов собi, наче вiн не завважив i не чув слова її благащого

VII

Час iде, минається; ми ждемо собi кращого, бiдкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.

Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подiя

 Як,  каже,  як! Та чи ж ти не рiдна мати своїй дитинi? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я мати, вiльно менi її за кого хотя вiддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто менi до вподоби.

Та аж тодi вона посварилась з нашою матiр'ю i довго до нас не ходила.

А на селi весiлля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрi в головi, та ходить,  надiя, бач, така: його там побачить.

Сiї осенi i батько наш на всiх весiллях гуляв Помiчаю я, що Чайченко став бiльше до Катрi припадати: то було поперiд вона його шука-шука, поки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очима назорить мiж дiвчатами i вмисне тодi до неї горнеться, як старий батько тут буде,  як би його волю мав нехтувати.

"Голубе, голубе!  думаю,  сього тобi не перетенетити так,  шкода й заходу!.."

Ну, батько нiчого собi,  тiльки дивиться не на Чайченка, а через його голову, згори

А Чайчиха й наша мати сидять, от мов тi голубки сивi, що бачать, як їх гнiздечко розношають

На одному весiллi Чайченко вже надто всмiливсь: од Катрi мало що i одступає Мати вже у такiй тривозi була, що забула й молодих привiтати.

Перш усiх гостей наш батько побравсь додому i нам звелiв сходить; а ще саме гуляння; самi танцi пiшли ми додому; пiшла Катря плачучи.

 Не плач, Катре! Що поможеться?  вмовляю.

 То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Вiн мене любить, i я його любитиму, поки мого життя нехай батько знає! Хоч горюю,  я щаслива нехай i те знае!

 Катре! Краще буде, як батька не гнiвити; лучче, коли б Якiв тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться Уважай, яка мати смутна, та й у якiй вона тривозi Не горнись ти вже так до його i дiвчата смiятимуться з тебе.

 Нехай смiються! Я його люблю! Я щаслива!

 А як батько образився,  як не пустить бiльш по весiллях ходити де тодi Якова побачиш? Уранцi вийти забороняє, увечерi сам дверi замикає

Обсипалася вона слiзьми ще дрiбнiшими.

 А таки я щаслива,  промовила.  їй же богу моєму, щаслива!

Перегодом знов нас на весiлля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичi. Iдемо туди усi вкупi, та аж нас улиця широка тисне Приходимо. Зирк-зирк по хатi, по кiмнатi, по усiх кутках i закутках бiгма Чайченка.

 Ще рано, ще вiн прийде!  каже Катря. Ждемо та дожидаємо нема. Вже пiзно уступила стара Чайчиха. Катря тiльки її зуспiла, ураз опинилась бiля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила сiла вона собi оддалiк. Наша мати сама до неї добралась сiла. Сидять мовчки. I Чайчиха i наша мати неспокiйнi, бачу. От мов i хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не змiркуються. А Катря так i кипить у пiджодi тому. Знає те наша матуся,  дивиться на Чайчиху любенько-жалiбненько, а Чайчиха на свiй пояс доглядається та й каже: