Марко Вовчок - Три долi стр 9.

 Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!

 А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати,  я тодi йому скажу Я тодi скажу i поблагаю Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою

 Я ждатиму,  промовила Катря: я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi,  що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.

VI

Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала,  сидiв такий, не гадки, як i вчора.

Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.

Довгенько у хатi тихо було

 Голубе мiй!  заговорила мати: нашу Катрю хочуть сватати

 А що ж! Нехай сватають, хто хоче,  з того догани нема!

 Се молодий Чайченко хоче сватати Яка твоя вгода?

 Я за Чайченка не 'ддам.

Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:

"Катре! Катре! Усе пропаде!.."

Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.

 Дитина дуже парубка вподобала,  просить мати: нехай же вона в нас щаслива буде!

 Не на те я дочку викохав,  гримнув батько,  щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!

 Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.

 За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.

 Знали б люди чулись би непокори на їх, а то усi шанують Ти сам перве з ними заходив

 Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи

 Велику ласку менi зроби, послухай!

 Годi!..

Катря як скричить, зарветься до хати,  я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула

 Що таке?  пита батько з хати, бiжить мати

 Се ми йдемо в берег по воду,  одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою

 Не журись,  вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!

 Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:

 Та бо'? iз тобою, Катре,  кажу,  обмiркуйся гаразд!

Облилася вона слiзьми дрiбними.

 Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай,  вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.

 Бiгаймо,  кажу,  утрися, не плач!

Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.

До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить пiснi хтось спiває.

 Се вiн,  впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.

Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм Бачимо його, а вiн нас ще не бачить спiває. Катря припинилася.

 Що вiн таке спiває?  спиталася, вжахнувшися спiву того: що вiн спiває?

 Послухаймо,  кажу,  то й почуємо Ходiм ближче.

 Цить! Постривай!  шепоче менi.

Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.

Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав,  задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.

Отака була його пiсня:

Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана,  i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:

 Яких се ти пiсень спiваєш?  покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.

Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку,  знов пустив i знов сокиру пiдняв.

 Спасибi,  каже,  спасибi, що прийшла, а я не сподiвався

 Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я друга?

Вiн так нiби трохи iзмiшався

 Лучче,  одмовляється,  лучче пожалуй мене, моя рибонько!

Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула,  вона усе своє горе забула

 Нi,  каже,  я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала,  збач менi те Та й знову перескоком:

 А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?

Тодi вже я з-за куща озвалась:

 Чи забула,  кажу,  голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?

 Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!

 Що ти кажеш?  пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.

 Батько за тебе дати мене не хоче!

 Має другого зятя до руки?.. Кого се?  пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.

 Когось там думає на моє безголов'я!  говорить Катря, заплакавши.

 Вже зять нарекований!  каже тодi Чайченко.  От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать

Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає

 А тобi ж як? Ти що думаєш?  пита Катрi.

 Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш?  одкаже вона.

 Та хто вас зна, хто й розбере!  промовив Чайченко гiрко: покохаєте вранцi, забудете ввечерi!