Всего за 519 руб. Купить полную версию
Марійка Дика
Народилася у 1900-х в Галичині. Навчалася у Львові в драматичній школі, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравців писав про неї: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика, що у 19271928 виїхала разом з багатьма іншими в Радянську Україну і там, зазнавши різних поневірянь поміж безпритульниками, була розірвана собаками».
«Українська Загальна Енциклопедія» (19301935) подає, що Марійку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харківській тюрмі.
Дві її поезії були надруковані у «ЛНВ» (1925, 6). Публікувала також переклади з польських поетів.
Ранішній бенкет
Роззолочений сміється сад
На сталевих сопілках холодний ранок виграє
І синій дим сріблистим відблиском бринить довкола сонних груш
Хто тут був?
І хто росистими акордами в розпалене мені лице кидав?
Переображений і блідий в тріумфі сонця схід горить
Тремтить від холоду напіврозкрита розкіш білих рож
Чи то стомився день, чи я згасаю?..
(Чи, може, за синім берегом нові горять острови?)
Стихає гамір улиці і камяні верхи зникають
Допливаю!
Холодними долонями огняний квіт зриваю
Ломаним акордом
Барвистим водограєм приснуло місто.
Плакатами улиця розмалювалася.
Сміється ринок бозами
Віддихає розпилена втома на задумливім чолі
Вдзвонилися в думу трамваї
Небо сталлю грозить
Хмаролом каштанів і блискавиці лип
Палати з карт побурили мені!
Світляними акордами місто дзвенить
Вогкі очи кінські копита доганяють
Борис Тенета
Справжнє прізвище Борис Гурій. Народився 8.04.1903 р. в селищі Покровське на Катеринославщині у родині вчителя. Після смерті батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революція» та ін. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «Пяниці» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» і МАРС.
За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчутті арешту снував доволі наївні плани: «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на імя Бориса Тенети, а сам на голову навяжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку і нема мене піду, куди очи глядять без документів, без нічого. А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили».
Письменник навіть написав з відчаю листи Сталіну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацію в Україні, де увязнюють невинних людей.
Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказі, куди він поїхав до родини. В сухумській вязниці він зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, щоб не повісився і не порізав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, привязав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся»
Ти сидиш в задимленій кімнаті
Ти сидиш в задимленій кімнаті
І так лячно думати мені
За копійку кожен може взяти
У завулках безпритульних днів
На столі брудне розлите пиво,
Я дивлюсь на тебе із кутка
Не сховає павутиння сиве
Молода, оголена рука
Там за містом, у степах розлогих,
Золоті чекають вечори
Ти прийшла з великої дороги,
Де копальні, вугіль, димарі.
Знаю я, за темним коритаром
Знов тебе в нічний розіпнуть час.
Серце кров розбурханим ударом
Розганяє силою образ
За вікном шумить чи степ чи місто
Я вернуся тільки-но поклич.
Золоте розкидала намисто
По садах, будинках біла ніч.
Я піду по вулицях осінніх,
Де колись акації цвіли
Небо знов ясне таке і синє,
Як у нашім (у твоїм) селі
Знов вернуся глянути на тіло,
Що в кафе «Венери» продаси.
Може й ти коли мене любила
У житах шовкових по росі!
Так сиджу і крізь туман дивлюся,
Пиво пю, ковтаю матюки,
А у темному запльованому люстрі
Під очима бачу синяки
Дні біжать і гаснуть у минулім,
У кайданах людяний мій гнів.
Ах, чому пісні мої не кулі
Я б тоді не так поговорив!..
Я б сказав та що тепер я можу?
Сплять слова холодні на сторожі,
Вічні в серці холод і зима
Де ж піду, до кого відгукнуся?..
Ніч самотня, вітер і туман
Цю весну
Цю весну сміюся і співаю.
Мчать, летять на борзому коні
Жовті жовтні, безтурботні маї,
Немудровані і одчайдушні дні.
Та сьогодні холодно і сумно
І чомусь минулого шкода.
Оглянуся: хутко і столунно
В мертву прірву падають літа.
Не до діла скучив за своїми
Махряком і сіном запашним
Сонце бє хвостами золотими
І у небо синій лине дим
Та бринять мені чудним докором
Тихі згадки, йдуть одна по одній
(Чи тому, що я уже не хворий,
Чи тому, що я вже не голодний.)
Чи тому, що маю сіру шляпу,
Жовті шимі і цигарник срібний
На селі давно подохли шкапи
І пишу я вірші непотрібні
Вже не вийду драними ногами
В черевиках лапати багнище.
Хтось чужий з ворожими думками
Буде спати на моїм горищі