Всего за 519 руб. Купить полную версию
Вже не я ходитиму до ставу
Там, де шлях від міста до заводу,
Інший хтось, гримкий і кучерявий,
Буде кролем різать чисту воду
В тишині похилого паркану,
Де уперше стрілися з тобою,
Де колись таємно цілувались,
Заросло навіки лободою
Маки там, а за парканом рожі,
Далі степ, дорога і загати.
Вже не я, а інший, кращий, може,
Буде тут любянку цілувати.
Все, усе тепер забути маю.
Ну, то що минулого не жаль.
У куток найдальший заховаю
Бузинову люльку і печаль.
І тебе сімнадцятого маю.
Уривок
Як проходив тою дорогою
То зустрілися:
Я і ти.
Два листочки спало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи
Не пройти нам з тобою, дівчинко,
Не розїхатись,
Не пройти!
Усміхнулася, похилилася:
Хлопці ті!
Від мосточка в боки різнії
Дві ж путі!
Не кажи не кажи так, дівчино
Ат, пусте!
Засміялася, озирнулася
В рідний степ.
Так зустрілися, так віталися
Ти і я.
І в очей та уст не питалися,
Як імя.
Не пройти нам з тобою,
дівчино,
Не розїхатись,
Не пройти!
Подивилася та й заплакала:
А все ти!
Та бодай тим листочкам не падати
На мою на біду.
Вже тебе не стрічатиму і не
знатиму,
На місток не піду.
Не було про тебе і вістки,
Та немає і досі.
Вже минуло гаряче літо
Й кавунами червоними осінь.
Не одна, не одна вже осінь!
Ой, четверта, ще й пята
Вже не буду тебе дожидатись,
Не буду виглядати.
Так забулося й не згадалося б,
І про тебе б не чув, не знав.
Тільки ті літа,
Тільки ті роки
Пропив, прогуляв!..
Та як знову проходив дорогою
Де колись:
Я і ти,
Два листочки впало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Ті листи.
Від місточка ж у боки різнії
Дві дороги лягло, широкії
Дві путі
«Минають дні, іде по літі осінь»
«Минають дні, іде по літі осінь»
Є. Плужникові
Минають дні, іде по літі осінь,
В прозорім сумі ніжна й золота.
Жаркі стрічки впліта в зелені коси
Слова прощання на мої уста.
Я знов один, чужий собі й нелюбий,
З піснями синіми по синій далині
І хтось поклав слова на почорнілі губи
Такі ласкаві, ніжні і сумні.
Який я став? Яка тому причина?
Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ
Мале хлопя тепер мені за сина,
А чи ж давно я з ним у цурки грав?
Біжать автобуси так само вчора й нині,
А день такий же синій, синій день
Скажи, чому в дочасну домовину
Нас путь одна сухоткою веде
Скажи, чому бушую і гуляю,
А в серці сум і сонце і весна,
І дух терпкий степового розмаю
І золота весна
О не сумуй, що не такі, а інші
Прийшли ми в цей зелений, милий світ.
Там у степах забрунькувала вишня,
І на Дніпрі сльозою вкрився лід.
Там по степах та ти не розумієш,
Тобі рідніші брук і димарі
У сивім ковилі ховає сонце вії
І в позолоті очерет горить.
І кличе владно знову повернути
Далекий голос юність золоту,
А за вікном голодний вітер, лютий
І в ніч дерева зігнуті ростуть.
Ах думи, думи До блідого ранку
Вузька канапа не дає заснуть:
Я завтра знов лічити буду гранки
І у портфелі тамувать весну
Гармонія і свинушник
Частина перша
І
Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вікно».
І справді, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в двері і вже збиралась йти, коли десь зарипіли іржаві завіси й хрипкий сонний голос прохрипів:
Хто там?
Катерина:
Тут живе Петро Сушня?
Відповіді не було; вона почула тупотіння босих ніг, біганину й балачки.
На дворі було тихо. Сонячний ранок гудів хмарами мушви, із близького кладовища долітало зелене цвірінькання птахів і солодкий запах бузку. Весна саме переходила в літо і вже тепер о восьмій ранку в цьому заводському селищі, що розташоване по цей бік Дніпра проти великого південного міста, було жарко й задушливо від порохняви й розпаленого каміння.
Катерина здивовано ждала де ж пішов отой хрипкий бандит?
Через дві хвилини за дверима знову щось застукало і на поріг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.
Зайдіть, пробурмотав він і повів Катерину до хати. Вибачте, почав понуро він, але раптом якась сонячна зміна сталася з ним; обличчя йому зашарілося, і він радісно засміявся Засміявся він, а Катерина байдуже:
А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Мені треба бачити Петра Сушню Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
А він зараз прийде.
Я йому привезла листа з Києва, додала, що вона, власне, й Петра мало знає, що коли б не лист, то вона не зайшла б. Навіть, чудно, як це ми знову зустрілися.
Для Михайла це теж несподіванка. Так. Але тут увіходить Петро й перебиває розмову.
Катерина:
Якщо хочете відповісти, та завтра принесіть. Бухаринська, 10. Галині. Ви ж її знаєте? вона уважно обдивилася кімнату й всміхнулася, глянувши на Петра.
Добре, пробурмотів той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергійно на місці повернулась і вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сіни й до Петра:
Дивіться ж, не пізніше 11-ї
Петро не встиг і рота розкрити, щоб подякувати, як вже двері за Катериною стукнули надворі. Михайло схопив шапку й подався слідом за нею, а Петро замислено повернувся до кімнати.
В ту саму хвилину двері в сусідню кімнату прочинилися, висунулася білява голова Данила й запитала:
Це до Михайла приходила?
До Михайла.
А він що, подався за нею? Як же ж так. Він же черговий сьогодні? обурився бас Дмитра-завгоспа.