Антология - Невідоме Розстріляне Відродження стр 7.

Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише вночі
розколює повітря мертвий тріск:
підліток саду
юна вишня
вітами здригнулася,
і як стріла
струною змовкла.
І яблуневі віти
дугами на дах.
Оркестром стріл
горить уранці паморозь.
Сонце
не в силі зняти срібну зброю саду,
і тільки вітер,
десь там за південь,
звіє
здує срібно-рожеві грозна.
І паморозь на дах,
на стріху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снігу.

А то
запіниться метелицею ніч,
і ллється строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш
білих рун
отари снігові!
Тоді сади
розкрилюють снагу,
таємно
дзвонять
перемогу:
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.
Вже проростають світом дні,
і легко-юним сходить сонце.
Місяць
примерзло проскрипить за північ,
і знизиться
проваллями світанку.
Не зворухнеться клен.
Мій згаслий сад
зростає перед світом томно, сіро,
а десь за панциром кори
прозора кров
готує кружний ход
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.

Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.
А на болоті,
де купяки стрижуться тихим вітром,
зелений сміх ще тільки квітне!
Він зо мною.
Ліс,
як синю далеч Франції,
вітри самотньо сріблять.
Він снить як сторожка вода у небо,
Буяють луки пустельністю.
Була колись трава,
ну а тепер стерня лоскоче ноги.
Сумно так.
Одна вода біжить зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти
що згасли,
згасли, обірвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь
жовту, як піски.
Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.
Городина
скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно снить.
Наллється плід,
порадує старече око,
але ж цвітінь не вернеться назад!
Хай яблука рожевобокі
сміються з мене,
в затишку гойдаючи налив,
мені однаково.
Бо в очереті,
ось тут за яром,
осінь гострить вуха
і ловить гомін тиші
Вона лежить з спідницею подертою,
заплющить очи скалить рота
погрозливо розпявши руки
над землею.
Вона німотна зараз!
Ось тижнів через три
розірве пута,
спідницю зеленую лишить в буряні
і як скажена
на лісу скочить:
Ген багрянець жовтня
десь падолист
озвався лісом глухо.
Сади примовкли й стежать день.

Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподівано до тебе надійду.

Обдарую німотою твій зимовий сад,
І неждано і нестримано заграю з світом в лад!

Я не знаю, де сховається моя туга печаль,
Де розібється на скалки шкляні неупинна даль.

Проплива вона крізь холод і вітри,
І лишає тільки смугу синю для шатрів.

Пропливаю одногранним гірким сном,
І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.

Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.

Промандрую аж за обрій де любов,
Розпочну у тих країнах світлий лов.

Буду юність уловляти і в саду,
Те, чого шукають чисті там знайду.

Хто на межах стигне в білому снігу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?

Пропливають мимо башти дальні кораблі,
І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.

Той мандрівник кинув наречену для шляхів,
І вогнем багряним океанами горів.

Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре бється льод.

Пропливають чужоземці кораблями в ніч,
Глухо поза баштами гуде майбутня січ.

І снага смуглява перетворюється на вино,
Світове і весняне обєдналося в одно.

Десь Алі вернувся нареченої шукать,
Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.

Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,
Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.

На дибу взято села. А міста
на мідяні тимпани грають
і титанічний круг розхитують
у буряному непокою сили.
Ведичні терези повисли над часами.
Обезуміло в румби рве стріла,
тарелі там і тут,
плигають гумові літа
і об залізні мури бються.

Розкинулося місто між горбами.
Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу,
там металеві дамби й бомби
багряно покололи обрій.
Розкинулося місто: табор:
де гноми перетворюються на титанів.
Де землю взято в металеві дуги,
в залізний крик.

Липнева ніч,
липнева ніч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в сліпих кущах
перстами шелестіла,
і лляла тінь
в гущавину.

Лежала тінь,
лежала тінь
над садом,
Хитала полог синій
верховин.
А шкляний місяць
жовто і медвяно
Перетирав
на жорнах
лінь.

Над садом лінь,
Над садом лінь
висока!
На пяні трави
тьмяно
повиса
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранішня роса.

Смаглява ніч,
смаглява ніч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В сліпих кущах
перстами шелестіла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?

В алеях міста глибиною ліній
проходить караван пустині
ліниво коливаються тюрбани золоті
боками пяними хитаються верблюди
тюрбани: золоті від сонця
жовч кораблів: піском пустині
рожевий захід кидає гарячий блиск
на скло фасадів
і розбивається в асфальтах
десь долиною гасне згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
б
л
ю
д
і
в

В алеях міста глибиною ліній
проходить караван пустині
ліниво коливаються тюрбани золоті
боками пяними хитаються верблюди
тюрбани: золоті від сонця
жовч кораблів: піском пустині
рожевий захід кидає гарячий блиск
на скло фасадів
і розбивається в асфальтах
десь долиною гасне згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
б
л
ю
д
і
в