Антология - Невідоме Розстріляне Відродження стр 17.

 Зараз.

Вийшла через пять хвилин.

 Години три вже провадимо ревізію майна. Зараз ти знаєш, яке свинство. Хведько завжди пустує. Догрався. Коли ми перевіряли майно, він мене всю борошном обсипав. Ну й показала я йому: тепер сидить і промиває носа. І чому вони завжди зо мною пустують?

Петро співчуває. Петро цілковито співчуває їй, але хай вона відкладе цю справу, бо сама бачить, що сьогодні нічого не буде. Йому треба сказати їй щось.

Галина зробила страшні очи й сказала категорично, що він баламута, волоцюга і ледащо, але вона все ж таки задля нього справи не кине, і Петро зажурено побрів до залі.

Тут вже збиралися до чергового сеансу, і його, як безбілетного, витурили.

Довго чекав він Галину на вулиці, але вже й після третього сеансу вийшли, а її не було. Побачивши, що гуляти вже пізно все одно та й їсти хотілося дуже, пішов додому.

Хлопці ще грали в очко, бо Данило мав їхати завтра на село, до матері, а з ним Іван і Андрій, а їм треба було одігратися

Петрові було прикро, чи тому, що день змарнував, чи тому, що не пішов з Галею на цвинтар. Петрові видається негарним, що його тягне на могилки і там з якоюсь чужою дівчиною, зовсім не нашою, так, як хлопці, качатися по траві. От і Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починає розповідати про все, як, хто, з ким і коли.

Коли ж Іван зачіпав Данилову Марійку, то сердиться Данило, а Михайло каже:

 Бачиш, Данило, як про всіх, то можна, а як про Марійку, то ні. Вона ж така сама, як і всі. Хлопці більше додержують логіки, аніж ти: всі дівчата баби і кончено.

Данило з Петром радиться, як Марійку з села вивезти.

 Знаєш, я все вперед іду, а вона там репаною зостанеться.

 Сам ти репаний.

Ні, справді таки, не даремно Катерина не любить хлопців. І зве їх павіянами. А може, й ні? Ну, чому б і йому не піти було сьогодні з Галею. Може, й справді це забобони міщанські і чому, коли він питає Михайла, той лиш осміхається і нічого не каже на це. Ніби знає щось певне.

Ні, Галина таки не пішла б, вона хороша. А що ж там поганого?

Так і заснув Петро, не додумавши до кінця.

Прокинувся, вже світало. Хлопці зачиняли вікно й лягали спати. Було душно й нудило від махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочниці молоко розносили, й перші трамваї загули.

«Гарний ранок»,  подумав, засміявся, потім згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помітив хто думок його?

Незчувся, як опинився коло Галиної хати. Вікна були зачинені. «Спить»,  подумав і здивувався чого він тут, махнув рукою.

 Ну, тепер вже канка.

А сонце рожево сходило, і день був молодий і зелений.

В комуну повертатися не хотілося.

 Ану їх. Прийду пізніше, коли вони вже поїдуть.

III

Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.

Де там не чути! Чула добре й голос, що від нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипіло. Чула все.

Ет! Клята дівка не відгукнулася та ще й на нічку звертає. А ніч таки зовсім не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополі білою стрічкою грає й перегукується срібними дзвониками.

 Чого там боятися справді? Вийди, ой вийди.

 Знаємо ми. Знаємо, чого хочеш, а що не зрадив нікого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночі темної ждеш?

Так-таки й не вийшла Марійка вчора й даремно чекав її Данило до півночі. Марно й тепер виглядає її серед натовпу, що зібрався послухати лекцію.

 Чи давно я тому Данилові ляпасонів давав, щоб воно кавунів не крало, а тепер диви студент, в пансні приїхав,  здивовано каже дід Юхим і крутить головою.

 Та що й казати, чи давно покійний Левко, ще як у місто збирався їхати, по тому-таки місці, де ноги ростуть, давав синові березової каші.

 Чи давно той Данило горобців без штанців драв, а стара Левчиха плакалася, жалілася на ввесь світ білий, що дав її Бог такого розбишаку?.. Ніби вчора було, а тепер

Стара не знає, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити,  он лекція ще не почалась, а стара вже чекає на хлопців.

Хлопці ж розташувалися на сцені Сельбуду.

Похідний чарівний ліхтар ілюстрував Данилову лекцію, Андрій і Іван були за асистентів. Їм нестерпно хотілося туди, за стіни, де літня ніч і дівчата.

Глядачі слухали уважно. Інколи подавалося репліку й робилося критичні уваги.

 Американська машина жне, одразу й молотить та одвіває; так що прямо із степу до амбарів везуть збіжжя.

 Ловко придумана, от чортові німці, зауважив хтось, а дядько Кіндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), відомий безбожник на ціле село, вів тут-таки серед бабів антирелігійну пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:

 А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?

Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.

 Що там таке?

Та пусте: дівчат парубки не пускають.

 Чого ж не пускають?

 А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють,  крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові: