Антология - Невідоме Розстріляне Відродження стр 18.

 То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно  додав він несподівано.

Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.

 Хай так, коли й так. Але ні.

 Трахтор От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру  казали старі, сумнівно хитаючи головами.

 Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу,  сказав Андрій.  Саме піти б погуляти з дівчатами.

 Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.

 Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.

 Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.

А вулиця ще гула.

 Той білявий Іван, що ліхтарем наводив, все ліз до мене вчора.

 Я йому показала.

 І-і-і, брешеш!

Їй же богу!

 А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.

 Додому? Якраз, він до Марійки пішов.

 Не даремно ж очи на неї пулить.

 Та вони вже давно гуляють.

Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.

Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.

А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.

Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. Пє. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав краще буде Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.

А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.

Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.

Данило в місто листа писав.

«Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приїду я через два тижні, а Марійку випишу потім. У нас посуха, певно, що хліб погорить Хотіли було ще на місяць залишитися тут, та хлопці чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило».

Петро, прочитавши, сказав Михайлові:

 Треба перебиратися, бо коли приїдуть хлопці, побємося.

 Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався.

Було літо. Листя біле, як мертве, лише ввечері було трошки легше дихати. Дніпро лисинами вкрився і ховався від спеки в піски. Хто не виїхав, ходив, як сонний, в клубі відбувався ремонт. Зрідка забігав Дмитро. Він такий зайнятий. На посаді з самого ранку. Прийде додому, попоїсть і знову туди, приходить лише ввечері, навіть не висипляється. А роботи-то скільки. Ну, то правда, він сам себе навантажує, бо гадає на осінь бути за секретаря в газеті.

 Карєру, виходить, робиш,  спитав Петро.

 Ну, яка там карєра. Одружився, то й треба якось жити.

 А портфель в тебе гарний

 Да, брат, діловою людиною став,  сказав Дмитро.  Нужною людиною.

 Нужник, значить,  спитав Михайло.

 Ну, як сімейні справи?

 О, нічого. Добре. По столовках бігати не треба. Женися, Петре, не прогадаєш.

 А як з потомством? Чи не розгубив козацької сили по могилках?

 Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.

І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го

 Сволоч ти,  сказав Петро.

 Чому ж то?

 Навіщо ти мені оце розказуєш.

 Коли тобі не цікаво, то я  образивсь Дмитро й пішов.

 А даремно ти не дав йому добалакати до кінця,  сказав Михайло,  цікаво було б послухати.

 Послухаєш такого типуса і здається сам робиш щось погане.

 Ну, то невідомо, як ти будеш робити. Всі ми врешті в старому болоті борюкаємося.

 Ех, правда Знаєш, мені часто уявляється така картина, свинушник. Ми всі стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце Є Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.

 А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.

 Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе звязувати ні любовю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.

 Справді?  жваво спитав Михайло.

 Вона нікому не скаже.

 Ех, Петре!

 Що?

 Нічого, то я так.

Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.

 Чудаки. Тільки мучать себе.

 Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла,  сказав Михайло, подаючи записку.  Там Галина кликала іти в степ «бо в степу вітри буйні-буйні», а «літо таке хитре».

Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.