Вона каже, Албіні добряче натерпівся у перших пяти раундах, якось протримався у шостому і сьомому, а у восьмому ні з того ні з сього як замахнувся правим хуком, так і вклав Гейвуда на брезент. І амінь Ураганові. Оце так несподіванка, скажи?
Так, пробурмотів Боббі затерплими губами. І це була правда все. У цей же час у пятницю Теда вже не буде. З двома тисячами баксів у кишені можна скільки завгодно тікати від скількох завгодно ницих. З двома тисячами баксів у кишені можна проїхатися автобусом з емблемою великого сірого пса від одного блакитного океану до іншого.
Боббі пішов до ванної і витиснув на зубну щітку трохи «Іпани». Побоювання, що Тед поставив не на того боксера, розвіялися, та сум від скорої втрати залишився і ставав усе дужчим. Боббі ніколи й подумати не міг, що те, що ще навіть не сталося, може завдавати такого болю.
За тиждень я вже не памятатиму, чому він був такий класний, а за рік навряд чи взагалі його згадаю.
Невже так буде насправді? Боже, невже?
«Ні, подумав Боббі, не буде цього. Я цього не допущу».
В сусідній кімнаті Тед гомонів з Леном Файлзом. Розмова скидалася на доволі дружню балаканину і текла саме так, як Тед і передбачав. І справді: ось Тед каже, що довірився шостому чуттю, та ще й якому потужному. І якщо вважаєш себе азартним, на нього гріх не поставити. Звичайно, завтра о пів на десяту вечора його влаштує, за умови, якщо мати друга повернеться до восьмої. Якщо ж вона трохи запізниться, він зустрінеться з Леном о десятій або десь о пів на одинадцяту? Чи йому так буде зручно? Знову сміх. Схоже, товстунові Ленні Файлзу зручніше нікуди.
Боббі поклав зубну щітку до склянки на поличці під дзеркалом, засунув руку до кишені штанів. Там лежав предмет, якого не впізнавали пальці, несхожий на звичайне сміття, що валяється по кишенях. Він вийняв кільце для ключів із зеленим брелоком. Особливий сувенір з району Бріджпорта, про який мама і не здогадується. Району «внизу».
«КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, ІГРОВІ АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».
Напевно, слід було вже давно його заховати або й взагалі позбутися, та несподівано йому на думку спала одна ідейка. По-справжньому того вечора розвеселити Боббі Ґарфілда не могло ніщо, та ідея була до цього близька. Він подарує брелок Керол Джербер, наказавши в жодному разі не обмовитися його матері, де вона його взяла. Боббі знав, що в Керол є принаймні два ключі, які можна причепити до нього: від квартири та щоденника, що їй подарувала на день народження Ріонда. Керол була старша за Боббі на три місяці, та ніколи цим не хизувалася. Подарувати їй брелок це щось ніби як запропонувати зустрічатися. І не доведеться ніяковіти і розпускати солоденькі мусі-пусі. Керол зрозуміє і так. Це була одна з рис, що робили її такою класною.
Боббі поклав брелок на поличку біля склянки з зубними щітками і пішов до себе переодягтися в піжаму. Коли вийшов, Тед сидів на канапі, палив і дивився на Боббі.
Боббі, з тобою все гаразд?
По-моєму, так. Зі мною ж усе і має бути нормально, хіба ні?
Боббі поклав брелок на поличку біля склянки з зубними щітками і пішов до себе переодягтися в піжаму. Коли вийшов, Тед сидів на канапі, палив і дивився на Боббі.
Боббі, з тобою все гаразд?
По-моєму, так. Зі мною ж усе і має бути нормально, хіба ні?
Тед кивнув.
Думаю, з нами обома все має бути нормально.
Я ще колись тебе побачу? спитав Боббі, подумки благаючи Теда не говорити, як Самотній Рейнджер, не верзти заїжджену нісенітницю на кшталт «Ще побачимось, брате» бо нісенітниця це мяко сказано. Лайно ось як це називається. Боббі був упевнений, що Тед йому ніколи не брехав, і не хотілося, щоб починав зараз, коли розлука так близько.
Не знаю, Тед ретельно вивчав вогник цигарки. Коли він звів очі, Боббі помітив, що в них бринять сльози. Не думаю.
Від цих сліз Боббі втратив самовладання. Він кинувся через кімнату, бажаючи обійняти Теда, відчуваючи, що повинен це зробити. Але спинився, коли Тед швидко схрестив руки на грудях своєї мішкуватої, старечої сорочки з виразом жаху і подиву на обличчі.
Боббі закляк, мов укопаний, все ще простягаючи руки для обіймів. Поволі опустив їх додолу. Ніяких обіймів, ніяких доторків. Таке правило. Але яке ж жорстоке, яке неправильне.
Ти писатимеш мені? запитав Боббі.
Надсилатиму тобі листівки, відповів Тед по хвилі роздумів. Але не на твою адресу. Це могло б бути небезпечно для нас обох. Кому тоді? Є пропозиції?
Надсилай Керол, відповів Боббі, ні миті не вагаючись.
Коли ти розповів їй про ницих людей?
У голосі Теда не було докору. Та й звідки йому взятися? Він же і так їде геть. Тож яке це має значення? Хіба що тип, що нашкрябав історію про крадія візків із супермаркету, напише в газеті: «БОЖЕВІЛЬНИЙ СТАРИЙ ВТІКАЄ ВІД ВТОРГНЕННЯ ПРИБУЛЬЦІВ». Люди читатимуть статтю одне одному під ранкову каву та пластівці і сміятимуться. Як висловився Тед того дня? «Недолугий провінційний гумор?» Якось так. Та якщо це насправді смішно, чому так боляче? Чому ж так нестерпно боляче?
Сьогодні, пропищав Боббі по-дитячому тонко. Зустрів її в парку і воно якось само вилетіло.
Буває, серйозно сказав Тед. Я це чудово знаю. Дамбу іноді просто прориває. А може, так і краще. Попередиш Керол, що, можливо, я захочу звязатися з тобою через неї?