Цікаво, чому її так назвали центорія? спитав я.
Може, від слова «цент» пелюстки якраз сантиметрові, розмірковував він. А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон
На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.
Більше по тому мені не траплялося в житті білих доріг. Хтозна чи й згадав би я оту нашу мандрівку, якби не знайшов тепер у синьому зошиті між сторінками засохлу бліденьку центорію. А поряд записані слова радості, почуті від свого супутника: «Життя минуще і тлінне, все колись доведеться покинути. Залишаться лише спіймані миті щастя. Так, як зараз»
Горове гніздо
На місце ми прибули ще до смерку «розміняли день». На самій горі, у просвітах густого саду, сіріла халабуда. Хворостянка, як пояснив старий, мазана глиною і оторочена для тепла кукурудзяним бадиллям. Тулилася вона, аби не впасти на вітрі, до щербатої скелі. Зоддалік це житловище було схоже на покинуте гніздо великого птаха. Двері, підперті лозиною, привітали нас старозавітним скрипом. Тут давно не побутували, але дивно ніякого затхлого духу не було. Навпаки, я смачно втягнув ніздрями гостру, майже озонну свіжість.
Горова сіль, коротко пояснив старий.
Суть я зрозумів пізніше. Скеля, що правила тут задньою стіною помешкання, замерехтіла при свічці. То були кристали солі. Грубої горової солі. Перше, що старий зробив, відколупнув скалку і вкинув до казанка. Я не встиг роздивитися довкола, а він уже покришив гриби, посік зібране зілля і запалив у печі. Доки варилася страва, нарізав на кружальця картоплю і поклав на плиту пектися. Її він добув зі свого наплічника, а ще пляшку олії, пачку свічок, сірники, інструмент, декілька книг. От і вся його ноша.
Від печі й каганця дихнуло обжитістю. Ми повечеряли в сінях. Старий тут же постелив собі. А я ліг у боковій кімнатчині на лавці. Після денного переходу спав, як камінь. Хоча ранком відчував кожне своє ребро. Поснідали тим, що залишилося звечора. Старий нашкріб зі стіни солі і приправив нею та олією зеленину. У пуках сонячного проміння стіна рясно іскрилася діамантами. Таку ж сіль я бачив у нього вдома під ліжком. У моєму погляді, мабуть, повисло запитання. Пізніше я звикну до того, що він угадуватиме їх очима.
Дуже хосенно дихати сіллю, пояснив він. І легеням очищення, і шкірі захист, і мозку просвітлення. Сіль дає моторність цілому єству, підсилює роботу кождого органа. Чому кажуть: носиться як насолений?! Кажуть, а чому не тямлять. Мало того, що сіль сповільнює старіння, вона ще й бадьорить людську натуру, помагає приймати рішення Ілько-розумака се знав. Тому й притулив свою хижу до соляної скали. Але встарів чоловічище, вбився в поважні літа. Одному вже скрутно тутки самувати. Зійшов у діл доживати в доньки. Обора запустіла, та мені стала добрим притулком у літніх мандрах, коли закортить подихати небом.
Я вийшов надвір, занурився в розкіш просторіні. Ніщо тут, на плішці гори, не заважало взору. А небо лежало просто у дворі. Мені теж заманулося «вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.
Доки ми будемо тут? запитав я.
Доки сі птиці, старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.
Доки ми будемо тут? запитав я.
Доки сі птиці, старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.
Як? здивовано вигукнув я.
А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз'їдає кислота Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого
Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:
Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.
Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.
Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.