Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полумя від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.
У нормальному одязі вже почувався не таким безправним, як раніше. Дмитро озирнувся довкола. Його товариші по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило і навіть тим, кому дістався одяг явно не по їх статурі, не почувався обділеним.
Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковій сіро-зеленій уніформі. Це були німецькі солдати та офіцери, котрі умудрилися під час переможної для себе війни потрапити у полон до поляків. Це були молоді чоловіки, у дечому навіть нахабні, котрі тільки тепер усвідомили, що весь цей короткий жах закінчився і скоро вони знову побачать своїх.
Дмитро Панас незчувся, як до нього підсіли Михайло Ратушний і Василь Бандера.
Бачив, як хазяйнують? кивнув на комуністів Бандера. Відчули свою силу!
Та най чекають свою Червону армію! махнув рукою Дмитро. Нам що до того? Нам в другу сторону!
Треба вже йти! мовив Ратушний.
А чого спішити?
Почув я, що комуністи хочуть всіх загнати назад в блоки.
Навіщо? не зрозумів Дмитро.
Щоб дочекатися своїх червоних і передати їм усіх, сказав Бандера. А мені треба додому!
Мені також! відказав Панас. То що будемо робити?
Зберемось всі разом і підемо звідси. Не думаю, що у комуністів так багато броні, щоб стріляти в нас.
Дмитро відзначив слушність Василевих слів. Напевне, ті три чи навіть чотири пістолети, котрі він бачив у комуністів, це все, що їм вдалося роздобути в будинку адміністрації табору.
А куди підемо?
Я пропоную йти до Берестя, сказав Бандера. То навіть недалеко звідси.
А що там? То ж навіть не по дорозі додому?
Там останні місяці сидить мій брат Степан. Якщо і там така сама ситуація, як тут, то він не нині-завтра також вийде на волю
Тут усі почули якийсь гул. Він долинав десь із заходу. Вже колишні вязні, як за командою, повернули голови у напрямку, звідки долинав звук. Спочатку не було нічого видно, але невдовзі на чистому небі зявилися маленькі темні точки, які поступово перетворилися на десяток літаків. Побачивши своїх, полонені німці радісно замахали руками. Навряд чи помітили зверху це привітання, а можливо, перед ланкою винищувачів стояла якась конкретна задача, у якій не було місця невеличкому містечку Береза-Картузька.
Вони не знали, що у Берестейській тюрмі, куратором котрої був сам полковник Вацлав Костек-Бернацький непримиренний противник всього українського, відомий також тим, що проводив політику полонізації поліщуків, Степана Бандери вже не було.
Те, що почалася війна, особливий вязень дізнався чи не у перший день, коли на місто Берестя над Бугом впали перші бомби. Згідно з розпорядженням начальника тюрми «Бригідки» Влоджімєжа Душєвіча, Степана Бандеру як небезпечного вязня тримали окремо, в суворій ізоляції, і до нього навіть не підселяли одвічних політичних ворогів польських ендеків. Подібне практикувалося в усіх польських тюрмах, де сиділи політичні. Українці та поляки настільки захопилися спільною ворожнечею, що зовсім забували, через що вони тут сидять. З Бандерою, справедливо міркував Влоджімєж Душєвіч, такий трюк не пройде, а якщо і пройде, то ще не відомо, хто кого переконає у своїх поглядах. Тому Степана Бандеру і помістили в одиночну камеру. Вязні Берестейської тюрми, звичайно, знали, що разом з ними перебуває людина, для багатьох легендарна, але ніхто не бачив Провідника, хоч вже і колишнього. А сам Бандера навіть вбачав певний символізм у тому, що перша тюрма у Львові й теперішня у Бересті називаються однаково.
Майже два тижні Степан Бандера перебував у невіданні того, що відбувається за стінами його камери. Кожного дня йому приносили їжу, причому раціон навіть покращився у порівнянні з попередніми днями, але жодної звістки про те, що відбувається на волі, і навіть те, з ким Польща воює, Бандері дізнатися не вдалося. Звичайно, він знав, що війною на ненависну йому Польщу можуть піти двоє Гітлер і Сталін. Чесно кажучи, ні від кого він нічого доброго не чекав. Бандера навіть схилявся до думки, що це все ж Радянський Союз нарешті зважився розпочати з Варшавою війну, памятаючи свою ганьбу двадцятого року, адже від Німеччини до Буга досить велика відстань. Так він промучився майже два тижні, коли якось вранці почув, як хтось гамселить у двері його камери.