Усі з острахом чекали, хто ж зявиться. Яким же було здивування мешканців блоку, коли на порозі вони побачили молодого чоловіка, худого, що видавало в ньому такого ж вязня, як вони самі, але одягненого у цивільне, і з пістолетом у руці.
Комуністи є? запитав він.
Є! підвівся зі своїх нар Тадей Яблонський і назвав себе.
Тоді знайте, що ми взяли під свій контроль весь табір! повідомив незнайомець.
Хто це «ми»? запитав Василь Бандера.
Комуністи!
А де охорона? недовірливо поцікавився Онуфрій Копистко.
Порозбігалася! усміхнувся невідомий. Польська держава сьогодні впала під ударами двох великих армій.
А хто друга? запитав Яблонський.
Вчора вночі Червона армія перейшла кордон Польщі і зараз переможним маршем наближається до нас! Здійснилося віковічне прагнення поневоленого польськими панами українського і білоруського народів про воззєднання у великій сімї!
А далі що? запитав Дмитро Панас.
А далі ви можете забрати на складі свою одежу і йти куди хочете. Хочете до Гітлера йдіть, додому тоже А ми, комуністи, дочекаємось армії-визволительки!
Мешканці блоку заворушилися. Вони лише тепер, здається, зрозуміли, що це насправді відбувається з ними і що така нездійсненна ще вчора умова їхнього звільнення коли рухне Польща таки настала.
Як хоч звати тебе, «спасителю» ти наш? запитав Копистко.
Олександр Гаврилюк, відказав той.
Ви той самий літератор Гаврилюк? здивувався Яблонський.
Той знову усміхнувся:
Та, певно, що я!
Тадей Яблонський потягнувся до нього. Вони привіталися. Це стало сигналом, що й інші члени вже не існуючої Комуністичної партії Західної України захотіли привітатися з «тим самим» Гаврилюком. Невдовзі «комуністична фракція» блоку його покинула. За ними подалися поляки із Національно-радикального табору. Оунівці йти не спішили.
Дві декади і «Польська юж зґінєла»[6]! мовив Михайло Ратушний.
Так, недооцінили ми німців, згодився Дмитро Панас.
І совіти тоже! вставив Василь Бандера. От того наші комуністи й встигли захопити владу в таборі, бо першими взнали про своїх. Тільки одного не розумію.
Чого? запитав Дмитро.
Вони так радіють, що прийде Червона армія, що аж забули про своїх колег, котрі згинули в сибірах. Вони гадають, що їх не те чекає?
Пани націоналісти, вам не про то треба думати! перебив їхню розмову Онуфрій Копистко. А про те, як живими і по можливості цілими вибратися звідси. Комуністи вміють вести не лише дискусії, але й вогонь!
Слова «головного бандита» блоку повернули українців до реальності.
Ти маєш рацію, Онуфрію! підвівся з нар Михайло Ратушний. Але перед тим треба роздобути одяг і якісь черевики. Я вже на ті трепи дивитися не можу!
А чого наш комуніст назвав «спасителя» літератором? поцікавився Копистко, збираючи з нар свій нехитрий скарб. Він щось написав?
Так, про Березу[7], підтвердив Василь Бандера. Він вже один раз був тут.
Файно написав?
Правду! Я не великий прихильник поезії, а тим більше комуністичної, але то можна читати!
Коли мешканці блоку вийшли надвір, там уже повсюди ходили колишні вязні, ще не до кінця усвідомлюючи, що все найстрашніше лишилося позаду. Якщо раніше всі трималися своєї команди, а хоч там і не було ідилії, все ж працювати доводилося разом і від роботи кожного залежало, якою буде сьогодні їхня пайка, то тепер колишні вязні розбилися на «групи за інтересами», причому більшість тримала свій шлях до приземистої будівлі складу. Саме там зберігався конфіскований у них одяг. Щоб перед складом і в ньому самому не виникло стовпотворіння, молоді люди з пістолетами (видно, конфіскованими чи залишеними у спішці вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишні вязні всередині приміщення довго не затримувалися і виходили надвір, уже тримаючи в руках цивільний одяг. І навряд чи свій.
У цьому Дмитро Панас переконався, як тільки надійшла його черга. Всередині все було перевернуто догори дриґом, і надії знайти серед цього хаосу своє не було. Тому Дмитро вибрав якісь штани, сорочку й маринарку, найголовніше, якісь майже нові черевики, причому другий довелося пошукати, і з цим скарбом залишив склад.
Яким щастям було скинути із себе осоружну смугасту форму й надіти хоч і чужий, але все ж цивільний одяг! Хотілося взяти й спалити табірну одежу, але полумя від такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув її на загальну купу.