Знаю, Яринко, знаю. Та мені від того не легшає ж.
Побачила я Назара тільки за декілька днів після тої розмови з Яринкою. Не втрималася, незважаючи ні на що пішла прогулятися до садка. Геть безглуздий і непанянський вчинок, та я не могла більш витримувати, аби не побачити його. Чула, як десь між дерев стукається сокира, й тягнуло мене туди щось, мов силою невидимою. Та кров прохолодна шляхтичів Рихальських таки правила своє, й я старанно намагалася не звертати на той звук жодної уваги. Неквапливо проходжувалася садком, ховаючи бліде своє шляхетне личко під мереживну парасольку, й відволікала себе думками про Ярину, котра допомагала мені одягатися до цієї прогулянки. Люба моя Яринка то гнівливо пхикала, допомагаючи мені одягати гарну сукню бузкового кольору в цяточку, то бралася весело реготати.
Марна це справа, панночко, зодягатися гарно для цього Явора. Не розуміється він на ваших панських зодяганнях йому ви хоч простирадло одягніть, все однаково. Хоча Ви в цій сукні така вже гарненька наче та лялечка. А що ось вбачить вас Назар зараз, і хто його знає можливо, вразиться він настільки, що вмить забудеться й про ненависть свою до родини вашої, й про Марійку свою та й кинеться до ваших ніжок, мов блискавицею вражений.
Я поглянула на Ярину в дзеркалі, біля якого стояла, й наші погляди зустрілися Очі Ярини були наповненими веселими бісиками, й вона розреготалася першою, а за нею вже, не втримавшись, розсміялася й я. Коли сказати правду, то Ярина мене дещо розвеселила, й до садка я пішла досить повеселілою, й той сум, що зжирав мене декілька днів, заробився вже не таким гнітючим. Я йшла садком не такою зжуреною, якою вбачала себе в дзеркалі ще зранку, й в якусь мить побачила його.
Назара.
Він вигулькнув, мов той лісовий дух, раптом з-за дерева, що рослося поряд стежини, якою я йшла Сорочка була вільно розстібнута на широкій груднині, дивитися на яку мені було просто соромно, сокира затиснута в сильних пальцях Я зупинилася, з усіх можливих і неможливих сил намагаючись полишатися спокійною, й поглянула на Назара Явора тим поглядом, яким мій батько зазвичай позиркував на челядь. Та впертий кріпак дивився на мене спокійно й навіть зверхньо, й ніщо в погляді очей його гарних не вказувало на те світло, на те сяйво, котре вбачила я першого разу. Він знову, як і першого разу, не вклонився мені, та я не звернула на те особливої уваги. Я стояла, я просто дивилася на нього й розуміла так ясно, як Божу днину, тільки те, наскільки ж була щасливою його побачити. Просто побачити взріти перед собою постать його високу, зазирнутися до очей цих гарних. І все враз забулося й ті обра`зи, що впікали мене; й ці журливі дні, коли зачинилася я у своїй кімнаті Назар мовчав, і я сама чомусь не могла навіть і слова вичавити з себе, й невідомо було, скільки б ще часу протрималося це наше мовчазне споглядання одне на одного, коли б раптом не тріснула гілка суха під чиєюсь ногою й на мої очі не зявився Василь.
Забачивши мене, він низько вклонився.
Панночко
Я посміхнулася.
Доброго ранку, Василю.
Василь штовхнув сина в бік.
Вклонися панночці! Чого застовпів?
Назар кинув на батька похмурий погляд.
Ніколи я не вклонюся Рихальським! зцідив крізь зуби й, обдарувавши мене крижаним поглядом, пішов геть, міцно затискаючи в сильних пальцях сокиру.
Василь кинув йому вслід погляд, зніяковіло якось поглянув на мене й прокашлявся.
Вибачте вже йому, панночко. Такого сина зростив, що сам не можу з ним владнати
Я знову посміхнулася.
Нічого, Василю, нічого. Я все розумію.
Наступні декілька днів я продовжувала вперто йти гулятися до садка, але навіть самій собі не зізнавалася в тім, що йду туди побачити Назара, хоча цілеспрямовано тих зустрічей з ним і не шукала, й навіть не підходила ближче, коли могла натрапити на нього. Але відчувала гостро й пронизливо відчувала на собі погляд тих очей котячих, котрі геть полишили мене спокою. Я сама намагалася на нього при зустрічах тих не дивитися, вдавала вигляд того, що навіть і не помічаю його, хоча поглянути на нього й кортіло. То вдавалася до хитрощів ховалася десь посеред дерев і спостерігала зачаровано за тим, як він раз у раз вправними рухами щось робить то зрубує сокирою чергове сухе гілля, то обсаджує квітами доріжку, по якій мала я пройтися.
В одну з таких прогулянок на мене наскочив Яготинич.
Я повільно йшла доріжкою, яка велася до озерця, коли мене гукнув за спиною чоловічий голос: