В одну з таких прогулянок на мене наскочив Яготинич.
Я повільно йшла доріжкою, яка велася до озерця, коли мене гукнув за спиною чоловічий голос:
Еммо Володимирівно!
Я зупинилася, невільно наморщила лице, вже здогадавшись, хто то такий може мене гукати, й обернулася. До мене доріжкою, якою я тільки що пройшла, поспішався мій майже наречений Владислав Миколайович Яготинич. Зодягнений у війсьву форму, в білому кителі та кашкеті він виглядався навіть дуже приємно, й я раптом пожалкувала об тім, що не закохалася в цього чоловіка. Через рік він стане моїм мужем, наші долі поєднаються назавжди, а я ж геть не маю до нього почуттів. А натомість кохаю гордовитого кріпака свого батька, котрий ненавидить мене за одне те, що я є з родини Рихальських. Чому моє серце таке вкрай нерозумне? Чому воно не покохало, та бодай би трішки не покохало того, з ким маю я прожити все своє життя, від кого народяться мої діти Я дивилася, як він наближається, й намагалася зараз же викликати в собі хоча б крихту почуття, хоча б щось, нехай і віддалено схоже на те, що я відчувала до кріпака. До того кріпака, котрий ставився до мене, мов до котроїсь злочиниці, в той час як Владислав Миколайович завжди поводився так чемно й ставився до мене як до справжньої панни, ніколи не дозволяючи собі такого поводження, яке дозволяв Назар
Яготинич наблизився, вклонився.
Еммо Володимирівно Мені сказали, що ви пішли прогулятися до садка декілька хвилин тому
Я роззирнулася.
Так Днина сьогодні просто чудова.
Яготинич прокашлявся, якось ніяково посміхнувшись.
Ось Прийшов до вас попрощатися.
Ви відїжджаєте?
Я помітила, як спохмурнів мій майбутній чоловік.
Так, завтра. Та тільки б знали ви, як не хочеться мені їхати далеко від вас. Хочеться полишитися вдома й вже цього року зробити вас своєю дружиною. Але маю їхати
Я опустила очі.
Так.
Стояла так, не підіймаючи погляду на Владислава Миколайовича, аби не вбачив він в моїх очах того, що я не хотіла, аби він полишався. Полишався, аби вже дуже скоро зробити мене своєю дружиною. Нехай ще хоча б рік мені побути вільною а за рік той, можливо, й трапиться яке диво Яготинич зустріне випадком панну, в котру закохається до божевілля. Й відмовиться від намірення свого одружитися саме зі мною.
Дозвольте мені цей день присвятити вам?
Я підняла очі на Яготинича.
Так, звісно.
Й хоча мені не надто кортіло провести весь день у товаристві цього чоловіка, та я не могла не погодитися. Зрештою, мала ж я була хоч якось звикатися до нього, коли на нас чекало майбутнє спільне життя. Й прогулянка та виявилася навіть цікавою Владислав Миколайович розважав мене цікавими спогадами зі свого дитинства, викликаючи усмішку на моїх вустах й відкриваючи самого себе з такого боку, що в мене прокидалася симпатія до нього. А коли він уже зібрався додому, на прощання спочатку поцілував мені руку, а потім потім нахилився й, не питаючись мого дозволу й не зустрівши відвертого опору, поцілував у вуста Мій перший поцілунок з чоловіком. Доторкання чужих, чоловічих вуст до моїх те, що так хвилююче описувалося в книгах, воно не викликало в мені геть ніяких почуттів. Ну геть ніяких. А Яготинич мов і не помітив того мого байдужливого сприйняття, відхилився з сяючими очима й поглянув так, що в мене серце заболілося від жалю несподіваного до чоловіка, котрий був мені таким байдужим і котрий був таким небайдужим до мене.
Ми з вами будемо щасливими! Дуже щасливими! промовив він дзвінким наче від хвилювання голосом і, нахилившись, знову поцілував. Я не заважала йому й не відштовхувала його я просто стояла, байдужно приймаючи поцілунок майбутнього чоловіка, з невимовним сумом уявляючи майбутнє, коли роками маю витримувати подібні поцілунки. Потім Яготинич відхилився, відступився від мене й мій погляд, мов то його було притягнуто невидимою силою, натикнувся на високу постать Назара Явора. Він стояв під високим, гіллястим дубом й дивився прямо ж на нас з Яготиничем. Але ж як дивився Коли б поглядом можливо було перетворити людину на попіл, то я або ж наречений мій спепельніли б на тому ж місці. Я не розуміла значення того погляду, зовсім не розуміла, але він схвилював мене дуже схвилював. Яготинич ще щось говорив мені, але я вже не слухала його слів й не чула їх. Очима не могла відірватися від постаті дужої кріпака, в погляді котрого було щось таке, чого я не могла ніяк зрозуміти. А ще в мене під поглядом тим виниклося незрозуміле відчуття провини мов то я, приймаючи поцілунок чоловіка, котрий був мені майже нареченим, зраджую Але зраджую кого? Невже оце цього кріпака, який виблискував на мене очицями з-під гіллястого дуба? Маячня якась Яготинич був моїм майбутнім чоловіком, а кріпак мав кохану наречену. Тоді до чого ж воно все: оце моє прочуття, мов то я була зрадила, оці погляди Назара Явора Я того не знала. Єдине, що вже відала напевне, лиш те, що я не була байдужою, вже не була байдужою до кріпака Явора.