Дарина ГнаткоЛора. Історія одного божевілля
Родина Владислава Романовича Войтовича мешкала в гарному двоповерховому будинку неподалік набережної Дніпра на вулиці Київській, й чорний металевий паркан, викуваний застиглими, неживими квітами дивакуватого візерунка, огороджував від світу білосніжний дім, стіни якого потопалися в буявім різноманітті дерев.
Войтович походив з родини заможних заводчиків, мав при місті завод з виробництва ткацького обладнання, дві ткацькі фабрики та декілька крамниць, у яких можна було придбати як найкращу тканину в місті, так і вже пошитий одяг. Сам Владислав Романович був чоловіком досить вродливим, дужим та широким у плечах. Володар вгодованого, наче лискучого жирами, але привабливого лиця, що мало дещо видовжену форму, чутливі й трохи запишні для чоловіка вуста, котрі частково ховалися в рудавих вусах, прямий і наче виточений ніс та пронизливі сірі очі Войтович завжди подобався жіноцтву, проте за молодості своєї до звязання себе шлюбом не поспішався. Він багато мандрував і мав солідну кількість коханок. Та край вільному його існуванню поклала одна вродлива жінка. Дружині поліцмейстера Бурка Тетяні Іванівні життям було даровано можливість стати жоною того, хто так завзято уникав тенет шлюбу Жоною Войтовича, котрий кидав закоханих у нього жінок так само легко й без жалю, як і витрачав він гроші батька та спадок матері, що була спадкоємицею заможних поміщиків, пані Варвари Зосимівни Вознесенської-Войтович. І саме зі спадку матері переважно й складалася заможність пана Войтовича. Й та заможність вкупі з безперечною чоловічою привабливістю таки досить сильно мановила до нього жінок. Жінок різних і досить не схожих між собою Одні коханки захоплювалися Войтовичем нетривалий час, пристрасть у них, як і в нього, спалахувалася яскраво та потужно, засвічувалася, наче та блискавиця під час лютої негоди, але так само швидко й вгасалася, не полишаючи опісля навіть і сліду. Хіба що могла впалити котре серце, що потім ще довго памятало пронизливий та пильний погляд сірих очей Войтовича. Інші пані та панночки мали велику необачність впустити до серця свого нікому не потрібне почуття до пана Владислава. Почуття, яке було найбільш не потрібним саме йомучоловікові, котрий лишень насолоджувався життям, котрий крокував переможно і завжди проказував, що ненавидить саму лиш думку об тім, що може настатися той день, коли він повяже себе шлюбом, закує тими ненависними кайданами, що про них навіть чути не бажає.
Не один лиш раз, а постійно можна було почути з його вуст:
Панове, я ніколи в житті своїм не одружуся.
Його друзі лиш багатозначно посміхалися.
То ти зараз так говориш, Владику. А коли ж трапиться на твоєму шляху певна панночка, то вмить зчарує тебе настільки, що ти закохаєшся й озирнутися не встигнеш, тоді іншого парастаса нам заспіваєш.
Войтович хрестився ревно:
Захисти й борони мене Боже від подібної напасті!
Проте життя все розпорядкувало на свій лад і на життєвому шляху пана Владислава таки зустрілася та, котра змогла доскочити того, що звела його прогулятися до вівтаря. Й то була не панночка, як пророкували його друзі, геть ні.
Тетяна Іванівна Тимофієва-Бурко походила з родини далеких від заможності міщан. Донька дрібного службовця, вона чарівним, геть ще юним дівчам була віддана суворим батьком за похмурого, важкого й складного характеру поліцмейстера Данила Бурка, котрий мав за душею досить непоганий статок, прибуткову службу й власний будинок з прислугою на вулиці Херсонській. Та, потрапивши зі злиднів до більш-менш гідного життя, юна Тетянка не заробилася щасливою жінкою. Бундюкуватий, череватий та грубий, Данило Бурко був геть не тим мужчиною, котрий був здатен зробити щасливою свіжу, в пахощах наївності квітку, молодшу від нього більш ніж на двадцять років, котрою була його молода дружина. В першу ж ніч вона отримала болісного й образливого поличника за свій страх перед тим, що мало статися, за ті сльози, що заструїлися молодим дівочим лицем, коли Бурко роздягнувся й дівчина з жахом побачила у світлі лампи його велике волохате тіложирне, огидливе й небажане. Але ж бажання молодої дружини ніхто не питався, й після поличника те тіло для неї бридке задушливою важкістю вдавило її в мяку перину ліжка, спричиняючи біль
За рік у родині народився син Петрусь.
Посеред сусідів та знайомих Бурків довго блукалися перемовини об тім, що молода пані Бурко є вкрай нещасливою в шлюбі й навіть народження сина не додало особливої радості до її таких гарних темно-синіх очей, які коли було поглянути здалекуза кольором видавалися темними, майже чорними на її блідому й сумному личку. Пані Тетяну зрідка бачили всміхненою. Й нехай гарно й досить заможньо одягнена, вона все ж зявлялася на вулицях міста примарною тіннюй капелюшок та парасолька, що були мов покликані ховати від стороннього погляду сум на молодому обличчі, геть не були спроможними впоратися з тим. Квітуча й неймовірно гарна раніш, пані Бурко привядала невблаганно за роки свого подружнього життя з поліцмейстером, і, хоча продовжувала полишатися напрочуд вродливою, все ж якась частина її вроди зниклася й пригаслася. Через рік після народження Петруся вона народила ще одного сина, щоправда, вже мертвого, й тільки через два роки заробилася важкою знову, обродившись цього разу донькою Єлизаветою. Але, на жаль, і цій дитині Бурків не судилося було жити на світі й дівчинка померла у віці двох рочків від запалення легенів.
Сину Тетяни Петрику виповнилося майже десять років, коли доля пані Бурко перетнулася з долею Владислава Войтовича.
То трапилося на прийманні в голови міста.
У переддень того приймання між подружжям Бурків виниклася сварка Данило Семенович помітив увагу до своєї дружини з боку одного зі своїх співслуживців і почав звинувачувати у тім чомусь саме Тетяну, хоча жінка ніколи не звертала уваги на інших чоловіків, а тим більш ніколи їх не зваблювала. Не кохаючи свого чоловіка, вона все ж була полишена пустого кокетування й ніколи не допускала нехай і легкого, але все ж таки флірту з мужчинами, хоча й мала безліч нагод прикрасити негарну, з рідким напівсивим волоссячком голову Бурка ріжками невірності. Вродлива, усе ж таки надзвичайно вродлива, незважаючи на вічний сум у очах через нещасливе заміжжя, вона викликала цікавість та захоплення. Погляди чоловічі, мов причаровані, завжди линулися до стрункої її постаті, де б вона не зявиласяна вулиці, просто прогулюючись неквапливим кроком, чи ж на світському прийманні, де оберталося досить шановане панство міста Кременчука. Траплялося, що до неї залицялися, й залицялися досить нахабливо, й Бурко щось помічав своїми водянисто-блакитними очицями, а щось проґавлювавта завжди саме Тетяна полишалася провинною у тім, що на неї так відверто зверталася чоловіча увага.
До нудоти наслухавшись звинувачень від чоловіка, вона в той вечір відмовилася йти з ним на приймання до голови.
Бурко недобре зіщулився.
Ти підеш туди, навіть коли я для цього буду змушений потягнути тебе за коси! Ти мене зрозуміла?
Але Тетяна затято продовжувала відмовлятися.
Я не піду туди!
Підеш!
Ні!
Другого дня він силоміць змусив її одягнути святкову сукню з оксамиту брунатного кольору й повіз із собою на приймання.
Доленосне, як зясувалося, приймання.
Саме там вона зустріла Владислава Войтовича.
Неможливо було сказати напевне, що красень Войтович, котрому на день тої зустрічі виповнилося тридцять чотири роки, відразу ж і до напівпритомності вразив пані Бурко, але Коли їх познайомив головай як виявилося згодом, саме за наполяганням пана Владислава, Тетяна тільки ввічливо посміхнулася у відповідь на привітання привабливого пана, та все ж серця її, що так довго перебувало скутим крижаними брилами байдужості до всього чоловічого роду-племені, торкнулося щось незнайоме й тонка біла ручка, що була простягнута Войтовичу для поцілунку, лише слабко, ледь помітно здригнулася, коли вуста його торкнулися ніжних пальчиків цілунком Того не помітив ніхто, геть ніхто, окрім самого Войтовича, котрий уважно й навіть пронизливо на неї поглянув, але нічого не сказав.
Він запросив її на танок, але вона відмовилася.