Його Марійка була мертвою.
Довго дивився на те личко й ніяк не міг повіритися в те, що дивиться вже на мертву Марійку. Взяв ручку, що була складена на грудях, але вона була холодною, негнучкою й неживою.
Неживою була його Марійка!
Чому вона померла?
Нікого особисто не запитувався запитався просто, а відповілися відразу ж три тітки, затинаючись:
Пан з неї покритку зробив!
Вкрав пан у тебе наречену!
Й наказав Довбушу збити Марійку всмерть!
Назар продовжував дивитися на Марійку.
То мою Марійку вбили? Вбили Рихальські?
Жіночки дружно захитали головами, вкритими чорними хустками.
Рихальські, Рихальські А від кого ж ще всі наші біди?
Явір на мить заплющив очі.
Я помщуся!
Люди захвилювалися.
Ти що, Назарку? Це ж пани наші
Назар кинув на оточуючих такий погляд, що жінки ледь не зомліли, й повторив твердим голосом:
Над тілом моєї коханої Марійки заприсягаюся помститися панам Рихальським за смерть її.
Й ніхто не наважився заперечити Назару. Та й якось слів його не сприйняли як правду. Порахували, що погарячкувався хлопець, якось і призабули його слова й стали чекати на батюшку.
Й завмерлися перестрашено, коли на порозі зявилася жіноча постать в темній сукні з широкою спідницею.
Хтось голосно, наполохано охнув:
Панночка!
До хати Бойків прийшла панна Емма Володимирівна.
2
Я стояла на порозі вбогої сільської хати.
Відчувала на собі погляди кріпаків мого батька, й погляди ті так відрізнялися: хтось дивився на мене трішки перестрашливо, хтось зацікавлено, але ворожих поглядів з боку кріпаків я не помічала. Щоправда, й придивлятися особливо не придивлялася. В цій хаті, де на лавах стояли дві домовини й знаходилося багато люду кріпацького, мене цікавила всього лиш одна людина. Високий і широкий у плечах темноволосий чоловік, котрий у безвтішній тузі схилився над домовиною молодої темноволосої дівчини.
Назар Явір
Між нами лежалася прірва безмежна глибока прірва, здолати котру я не зможу ніколи в житті. Тому що я високовроджена панянка, а він кріпак мого батька
Молітвами святих отєц нашіх пролуналося в мене за спиною, й до вбогої хати слідкома за мною увійшов панотець Саватій священник нашої родинної церкви, котрого відверто не полюбляв мій батько, завжди називаючи його підлабузником.
Й я сама особливої поваги до панотця не мала. Втратила її після того, як він відмовився змусити мого батька кинути оту його останню забавку наругу над дівчатами-кріпачками. Панотець Саватій відверто перестрашився втратити гарне місце при родинному храмі Рихальських великій камяній церкві Різдва Богородиці, яку збудувала моя бабуся й на яку наша родина завжди виділяла щедрі пожертви, й вдав, що нічого геть не помічає, коли батько вчинив наругу над першою дівчиною-кріпачкою. І те я могла припустити, що він й справді нічого не відав Але коли ославлених дівчат зявилося вже троє й я особисто прохала панотця, як лице духовне, повпливати на мого батька, а він вдавав, що нічого такого огидного й противного Богу пан Рихальський не поробляє ось цього я батюшці вже не могла пробачити. Навіть незважаючи на його духовне звання. Відносини між нами заробилися досить напруженими, й навіть більш панотець Саватій почав відверто уникати мене.
Й ось зараз, увійшовши до бідної хати кріпаків і забачивши в ній мою постать, таку недоречну посеред цих стін, він навіть здригнувся усім своїм огрядним тілом, забурмотівши нервово:
О, панночко Еммо яка приємна несподіванка! Не очікував вас тут зустріти
Я на привітання не відповілася.
Поглянула на молоду темноволосу дівчину зі збитим лицем, що лежала в домовині, на чоловіка поряд неї й обернулася до батюшки.
Відімкніть церкву! Марійку потрібно відспівати
Червоне, повновиде лице панотця дещо пополотніло.
Панно, ваш батечко Йому це не сподобається
Ви погано мене розчули?
Повагавшись, панотець усе ж хитнув головою й, сповістивши люд кріпацький об тім, що відспівування відбудеться в родинній церкві панів Рихальських, вийшов з хати. Я ж зосталася стояти біля порога хати, відчуваючи на собі вдивовані погляди. Й дивуватися було чим мій батько не дозволяв своїм кріпакам навіть порога церкви родинної переступатися. Але ж відспівування в церкві то було лиш те найменше, що могла я зробити для померлої дівчини. Я відчувала свою провину в смерті Марійки, котра два дні тому потрапила до лабетів мого батька. Бо це ж я, саме я відпустила її разом з Микитою. З тим Микитою, про котрого моя покоївка Дуняша відгукувалася не інакше, як про надзвичайно жорстоку й непорядну людину Й від тої ж Дуняші я знала також об тім, що не одна дівка з рук мого батька потрапила до пожадібних рук його візниці. Але я все ж таки відпустила з ним цю нещасну, котра зараз лежала в домовині зі збитим, застиглим лицем. Чому? Відповідь на це питання лежалася так глибоко в потаємних куточках мого серця, що мені було навіть лячно туди зазиратися. Виправдати себе перед собою я могла лиш тільки тим, що ніяк не могла навіть уявити в ту хвилину, коли наругана моїм батьком, в розідраній закривавленій сорочці Марійка йшла разом з тим Микитою, що візник вбє дівчину. А на рахунок того, що він міг вчинити над нею наругу правду про це я не хотіла відкривати навіть перед самою собою, й правда та вириналася з тих потаємних глибин мого серця, в котрі мені й лячно було зазиратися. Я самій собі соромилася зізнатися, що могла вдатися до подібного але майже незнайома жінка в мені в той вечір, як я віднайшла Марійку в себе під дверима, штовхнула мене вчинити так.