Капеля схлипнув.
Марійку Бойківну дитину цю Довбуш до смерті забив.
Мовчаниха перехрестилася.
Господи, помилуй
Поки вперті й норовливі воли діда Капелі додибали до вбогого дворища удовиці Олени Бойко, вже ледь не всією Рихалівкою розлетілася чутка об тім, що панський візниця Микита Довбуш на смерть забив нещасну Марійку Бойківну. Й за підводою, на котрій лежала вкрита закривавленою сорочкою Марійка, йшлося ледь не пів села. Й усі жалкували бідолашну дівчину й бідкалися на рахунок Олени, котра чи зможе пережити подібне, а в неї ж діток маленьких ще пятеро й що з ними тепер буде
Марійку померлу до рідної хати, з якої її пізнім вечором виволік Микита, заносив на руках Пилип Стоноженко дужий і високий чоловік, що був дядьком Назара. Діти ще спали, й хатою панувала тиша, й тільки чутно було слабкий жіночий стогін, котрий обірвався, варто було заскрипітися дверям.
Марійко? долинуло тихе й сповнене надії.
Стоноженко не зміг нічого відказати у відповідь на те запитання, тільки застигнувся нерішуче на порозі хати, продовжуючи тримати на руках загорнуту в закривавлену сорочку Марійку. Й коли з лави звелася Олена Бойко й побачила доньку, Стоноженко ледь втримав померлу дівчину, забачивши очі нещасної матері Й довго тоді ще мандрували Рихалівкою переповідки об тім, як Олена Бойко, забачивши мертву доньку, пополотніла лицем, неголосно скрикнула й повільно, дуже повільно підійшла до Стоноженка з Марійкою на руках простягнула руку, яка дрібно трусилася, торкнулася неживого, збитого лиця доньки
Поглянула зневірливо.
Жива? прошелестіла ледь чутно.
Стоноженко важко зітхнув.
Ні
Й Олена Бойко впалася замертво до ніг застовпенілого Стоноженка.
Хворе серце не витримало страшного вдару.
Тепер мали ховати вже обох матір та доньку.
Притихла й засумувала Рихалівка смерть молодої Марійки та матері її засмутила багато люду. Бойків на селі всі полюбляли й поважали родина була хоч і бідною, та гідною, а сама Марійка мала таку вже добру та світлу душеньку. Й усі несли до осиротілої господи готування до похорону, котрий лаштували на третій день. Осиротілих же повністю дітей забрала до себе мати Назара Явора.
Й усі чекали, що ж воно буде, коли повернеться сам Назар.
Він повернувся в день похорону.
Приїхав Назар Явір у той день літній, коли мали ховати Марійку з матірю, веселим та радісним до села, й привіз нареченій своїй коханій у подарунок тканини гарної на спідницю до весілля та шовку білого на сорочку. А ще прикрасу, на котру довго відкладав гроші, намисто з коралів. І не згодився з батьком по поверненню їхати додому рвався побачити щонайшвидше Марійку. Птахом полетів до дворища Бойків, з нетерпінням чекаючи зустрічі й не звертаючи зовсім уваги на те, як дивилися на нього односельці Тільки здивувався, коли забачив на завжди тихому дворищі Бойків скупчення людей сюди зійшлося ледь не пів села, й усі виглядалися такими дивними, засмученими Нічого зовсім не розуміючи, Назар побачив біля воріт дядька свого Пилипа й звернувся до рідної людини:
Дядьку, здорові були Чого це всі зібралися?
Дядько Пилип поглянув сумно.
Горе, Назарку, горе
Назар спохмурнів.
Тітка Оленка померли? Горе, справді горе А як же Марійка моя? Вона ж так матінку любила
Дядько Пилип прокашлявся.
Назаре почав було, але, поглянувши в радісні очі небожа, мов вдавився був своїми наступними словами й не зміг більш нічого сказати. Та Назар уже й не слухався дядька Керований співчуттям до коханої, кинувся до хати Бойків, аби підтримати свою Марійку, втішити її Люди проводжали високу й дужу постать Назара жалісними поглядами, а він майже влетівся до хати й застигся на порозі, мов птах, котрому в одну мить встрелили крила чи серце, обірвавши стрімкий політ
Він побачив свою кохану Марійку.
Марійку в домовині.
В хаті заробилося тихо так надзвичайно тихо, що було навіть чутно, як десь біля печі дзижчить муха. Всі завмерли й у всі очі дивилися на ошелешеного Назара, котрий з хвилину постояв непорушно на порозі хати Бойків, а потім повільно дуже повільно, мов той тяжкохворий, рушив до лави, на якій стояла домовина Марійки. Поряд стояла ще одна лава, на яку поставили домовину з її матірю. Дві вбогі, грубо витесані домовини Останній притулок матері та доньки Бойків був таким же злиденним, яким було й усе життя їхнє, як хата, в котрій вони жили. Гірка кріпацька доля! Людина народжується не в спокійне та радісне життя на землі, а на існування гірке й безрадісне існування, в якому кожен день не проживається, а промучується. Але Назар Явір не звертав уваги на злиденність домовини він дивився тільки лиш на личко своєї Марійки. Збите й мертве личко