Не журіться, попросила Марусю. Самі знаєте, не можу зараз.
Плани змінилися в один день. За рік, до закінчення училища, восени 2018-го. Раз у двері мазанки стукнула стара зечка баба Ада.
Катю, дай хоч отрути, хоч снодійне яке!
Нащо?
Треба допомогти одній людині померти! буркнула стара. Мені вже набридло у вікно спостерігати, як та Рая щодня мотузку до стелі чіпляє і геть нічого у неї не виходить.
Тітко Раїсо Це я. Катя, серце так стукало, миші по кутах завмерли. Бігла, як навіжена, знову запізнитися боялася. Сто думок казяться: чому ж вона так рідко про тітку Раїсу згадувала? Чому сама до неї не заглядала? Як могла? Мертві ж з неба усе бачать: і дядько Роман, і Сашко, і мамка з татом, і баба Килина Що думають? Що вона покинула нечужу людину?
Ви мені геть нечужа, чуєте? стояла посеред захаращеної, давно не митої хати, перед звичайним ліжком із деревяними бильцями, на якому колись лежав мертвий Раїсин син Сашко, потім мертвий Раїсин чоловік Роман, а тепер, як важка каменюка, завмерла сама Раїса. Ох же колись весела і швидка до роботи була. Мабуть, в іншому житті, бо нині про все своє життя лиш одне знала: що досить жити
Очі на гостю підвела, прошепотіла:
Досить
Біля вас буду, відповіла дівчина. Може, ви би хтіли бачити когось приємнішого для вас, та більше нема нікого.
Заходилася: трохи відчистила хату, прання повну миску замочила, провела ревізію комор, аби зрозуміти, що слід купити у першу чергу. Знайшла суху шипшину, розтовкла, заварила тітці чаю.
Скоро повернуся, пообіцяла.
Бігом до мазанки. Подумки складала перелік найнеобхіднішого, що треба взяти з собою: продукти, трави. Вже сутеніло. Раптом на сіро-синьому тлі пагорба Катерина побачила золотаве світло: як колись, лилося з вікон мазанки, кликало до себе.
Перелякалася чогось. Зупинилася.
Електрику забула вимкнути чи, може, Маруся забігла?
Потиху пішла. Та що ближче підходила, то впевненіше констатувала:
Щось погане сталося
Метрів за двадцять картинка прояснилася: ніякого дива. Сонце падало за обрій, кидало вогняні промені: віддзеркалювалися у темних вікнах мазанки, навіть освітлювали двір.
На дворі щось не те тривога не відпускала.
Не встигла розгледіти: сонце впало, двір перед мазанкою густо посірішав. Підійшла, вдивилася: перед мазанкою лежать пси, які охороняли її всі роки життя тут. Гукнула. І не ворухнулися.
Що ж це? присіла біля мертвих псів, гладила, сльози горохом. Ані слідів насильства, ані ран на тваринах. Що ж це? Знак для неї? Хіба у Бога, Всесвіту чи хто там усе те робить немає більш гуманних способів показати людині, що час змін настав? Тварини чим завинили?!
Та довго бідкатися і все думати, що би то могло значити, часу не мала: у шанівській облізлій хаті дотлівала жива душа, яку ще можна було зігріти.
Викопала під вишнею яму, поховала псів, сльози втерла, посунула до мазанки, а та геть холодна, зимна, наче смерть псів забрала останнє, заради чого мазанка ще трималася.
Гониш мене, бачу, сказала.
Зібрала лахи, продукти, поскладала у великі пластикові пакети трави, баби Килинині книжки і записи, спробувала все те підняти куди там! Два дні поспіль тягала свої речі з мазанки до хати тітки Раїси. Коли підхопила останню торбу з травами і книжками, вийшла з ними на поріг старої мазанки, то хотіла сказати «прощавай», та сказала «прости».
Приходитиму, пообіцяла.
У відповідь мазанка рипнула, наче зітхнула, і завалилася.
Отак з осені 2018-го Катерина опинилася у хаті Раїси. І далі лікувала людей, їздила до училища на сесії, та головним своїм ділом вважала напівбожевільну хвору дружину чоловіка, якого любила.
Доглядатиму її до смерті, сказала Марусі.
Раїса все не вмирала. Вимотувала дівчину страшними фантазіями, тихим моторошним бурчанням, дикими вибриками. То розповідала, що чоловік її Роман відрізав собі чоловічий дітородний орган і віддав синові, Сашкові, бо хлопцю ж він потрібніший, ніж дорослому дядькові.
Так, Катю? Скажи ж! Так? хапала за руки, заглядала дівчині в очі.
Катерина чекала ночі, щоби хоч трохи відпочити, та й вночі іноді хвора Раїса влаштовувала такі вистави: будь-хто втік би світ за очі. Сиділа на постелі у темній кімнаті, тихо вила, все намагалася посунутися на край ліжка, не падала з нього лиш тому, що Катерина встигала її підхопити.
На край треба! На край! Щоби Романові і Сашкові на ліжку місця вистачило, бурмотіла.