На край треба! На край! Щоби Романові і Сашкові на ліжку місця вистачило, бурмотіла.
Катерина не жалілася. Лиш коли відчайдушні страждання бідолашної жінки забирали у дівчини останні краплі сил і терпіння, підіймала очі до неба.
Бабо, я сплю? питала змучено, та покійна ворожка мовчала, наче не хотіла забирати у дівчини і миті відпочинку чи сну на пусті розмови.
Та якось, коли хвора Раїса спала, Катерина прала у мисці простирадло, так натрудила бідні рученята, аж кинула білизну у мисці, присіла на табуретку, притиснула руки до грудей: хай хоч трохи перепочинуть.
Бабо, я сплю прошепотіла.
Та ні, люба, то не сон. То твоє життя, почула від ліжка, на якому лежала Раїса, тихий спокійний голос.
Катерина завмерла. Повільно повернула голову до Раїси: так і лежала із заплющеними очима. Тільки на лиці ані тіні страждання. Лиш спокій і ледь помітна легка посмішка.
Що робити? вирвалося. Не про себе питала. Розгубилася, розмірковувала, чи варто подзвонити до Килимівки і викликати лікаря.
Малюй на тому, що маєш, не розплющуючи очей, тихо і спокійно відповіла Раїса. Не чекай, що хтось і колись принесе тобі нові фарби чи чисте полотно.
Катерина усміхнулася тим словам зачудовано, підняла очі до небес: до мамки, баби Килини Чуєте? А на небесах баба Килина суворо дивилася на схвильовану Катеринину мамку.
Мовчи, Дарино, наказала. Хіба не бачиш? Твоя дитина врешті повернулася у реальне життя. Далі сама!
Без нашої допомоги?
Як усі, відповіла ворожка.
Частина друга
Людмила фізично відчувала королівську тіару у зачісці. Завжди знала, що красива і розумна, та віднедавна почувалася ще й головною, відповідальною за близьких така собі хрещена мамка сімейного мафіозного клану, а не Людка. Петро після татового косяка у рота заглядає: як вчинимо, жінко? Мама з татом до неї за порадами: без тебе не розберемося, доню. Навіть гонориста Стаська після інциденту з мертвяком визнала: яка ж крута старша сестра у неї!
Люсь, умов тата з мамою мені мопед купити, просила. Дуже треба!
А на лісапеді за своєю любовю не вженешся? Людмила дивилась у корінь.
Нащо мені ганятися? Хай за мною бігають!
Не зарано?
Хто б казав?! Сама розповідала Сергій Гордієнків за тобою колись так упадав, аж члена собі попсував, щоби тобі сподобатися. А я теж
Що? Хочеш, аби хтось себе скалічив заради тебе? Чи вже скаліченого шукатимеш?!
Стаська почервоніла, вибухнула:
Ти дурна? Геть дурна?!
Ти чого? здивувалася старша. Сама дурна! Мелеш аби шо
Я хотіла сказати, що така ж гарна, як ти! Тільки мені ще мопед потрібний!
Стасю, ходи собі лісом! Не до тебе зараз! відгавкувалася старша.
А як тобі була потрібна допомога, так я на все погоджувалася. І пожити у тебе, і постіль твою прасувати, образилася мала.
Не мороч мізки! Ти хіба у мене жила? Лиш погодилася! Але обставини змінилися, потреба відпала. Так що відчепися! І без тебе є мені над чим голову ламати.
Обставини, дійсно, змінилися, та небезпека не відступила. Людмила бачила перспективу ясно: якщо обережно і вигадливо, не кидаючи тіні на себе, не зупинить підлого суддю, весь її світ зруйнується сімя розвалиться, роботи позбудеться, діти без батька лишаться, мама з татом сльозами умиються, бо суддя і їм мститиметься, навіть Стасьці дістанеться. Хіба Людка-мамка могла те допустити?!
Та я краще всеруся!
Настирливо аналізувала останні події. Все виглядало дуже підозріло. Після того, як свекор примушував її до інтиму, вперше побачила його за тиждень. На лікарняному ліжку. Валявся у ВІП-палаті районної лікарні, курив прямо на подушках, матюкав медсестру, яка вчасно чисту попільничку на тумбочку не поставила, демонстративно твердим голосом описував ситуацію синові з невісткою, які приїхали його провідати, тупцювали біля ліжка Петро ближче, Людмила визирала з-за його спини насторожено.
Все сам! нарікав. Поки у райвідділі всім хвости не понакручував, ніхто не чухався, не шукав покидьків, які мого «лексуса» викрали і пошкрябали.
Тату, чого ж мене не гукнув? Я ж збирався долучитися до пошуків. А ти: не треба, не треба!
Бо не треба! І без тебе падлюк вирахуємо!
Їх хіба кілька було? спитав Петро обережно.
Звідки я знаю, скільки їх було?! Одного спіймали, і те добре. Захоче жити, все розкаже: і скільки їх було, і хто кермував, і хто, дідько, збитки мені відшкодовуватиме!