Дивився на Роксолану дивний старець, очі якого блищали в екстазі, і щось шепотів. Побачила Роксолана, як у присутності Сулеймана німі кати дільсизи накинули на шию Мустафи чорний шовковий шнурок і задушили сина на очах у батька
Тяжко переживав цю кару Сулейман Повернувся до Роксолани і дивився в її душу.
А голос вів далі:
А сяде на престол син Місафір Селім Його молодшого брата Баязеда буде знищено А потім стане султаном онук Місафір Мурад і за його наказом задушать девятьох його братів
У клубах диму йшов до Роксолани її чоловік Сулейман, простягаючи до неї руки, немов благаючи про щось
Коли загине безневинний Мустафа, тоді почнеться розбрат у державі Османів І повільно згасне його велич
Підвелася Роксолана. Довго мовчала, опановуючи себе. Бліда, як береза, оповита снігом.
Мовчала довго, дивлячись на вогонь. Сказала тихо:
Від любові не змогла врятуватись А чи зможу я врятуватися від долі?
Повільно вийшла з печери. Постаріла відразу на десять років.
Коли сідало сонце за хмари, сотворила вечірню молитву. Поруч із нею Мустафа, Селім, Баязед. Віддалік служники.
Сиділи на горі, на камяному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.
Перед нею розстилалося півсвіту, яким вона повелівала.
Перед нею стелилися століття. Вона була їхньою володаркою.
Перед нею простелилася доля, але вона не була її володаркою.
«Аллаху Акбар! Ла іллага іл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», шепотіли її губи, але душа її вимовляла іншу молитву. І бачила вона рідну Україну, Рогатин, церковцю з хрестом, і лик Богородиці
Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матір, тримаючи у своїх руках Немовля, і не відомо було, що саме в її сумних усе розуміючих очах засудження чи прощення
Бастард
Пролог
Темної холодної ночі двоє стояли на мурі, й довгим і страшним було їхнє очікування.
Чи готові воїни? запитав той, що носив на сивій голові чотиризубий княжий вінець. Чи заряджено катапульти і чи кипить смола?
Лучники завмерли біля бійниць, і готові були катапульти, і смола пузирилася в чорних чанах.
Що ти там бачиш? запитав вінценосний у того, хто стоїть поруч, бо той мав силу бачити в темряві, і на сто верст уперед, і на десять ліктів під землею.
Бачу, відповів той, бачу незліченні загони, і сталь палахкотить при світлі смолоскипів, і веде їх твій син.
Вінценосний розреготався:
Скоріше земля розколеться, як гнилий горіх, ніж він добереться до наших стін!
А вітер вив, і від кожного смолоскипа тягнулася чорна стрічка диму.
Що ти бачиш тепер? знову запитав князь.
Бачу, діти мої, як пастки, приховані в землі, жадібними пащами хапають воїнів, пожирають їх разом із панцирами, і крик та стогін здіймаються над лісом. Половина війська загинула, але твій син уцілів.
Скоріше небо згорнеться в сувій, ніж він візьме замок! розсміявся князь.
А ніч ревла, і мчали по небу клапті хмар, і далеко ще було до світанку.
Скажи мені, що ти бачиш зараз? запитав вінценосний, і вітер здибив його сиве волосся.
Бачу, тихо сказав той, що стояв поруч, як бються з військом змії та хижі птахи, як падають наші вороги, але інші ступають по їхніх трупах. Бачу море їхніх смолоскипів; бачу роти, роззявлені в бойовому кличі. Ось діти мої, жадібні жовті марева, убивають їх цілими загонами, але твій син уцілів, за ним рухаються ті, що залишилися живими!
Князь звів кулаки до неба:
Скоріше ліси проростуть корінням догори, скоріше річки здіймуться на диби, скоріше мати пожере немовля, ніж він отримає вінець!
І ось уже всі, хто був на стіні, побачили вогні смолоскипів і блиск сталі.
Що ти бачиш тепер?! люто вигукнув князь, але співрозмовник не відповів із середини лоба його стирчала стріла.
І тоді закричав князь, закликаючи до бою, і луною відгукнулися його воїни, а ті, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.
Залізні гаки впивалися в камінь, як хижі пазурі впиваються в плоть. Струмками диміла кров, і потоками лилася гаряча смола. І відступили від стін ті, що прийшли, і великі були їхні втрати. Переможно закричав князь але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таємно проник у замок через підземну нору.
І впав князь, і скотився вінець із його голови, і безліч рук потягнулося до вінця але ті, що торкнулися його, вмирали на місці. І закричав княжий син, і голос його розкотився, подібно до грому: