Щось хотіла сказати, але біль пронизав її. Застогнала, відкинулася на подушку
Сулейман погладив її гаряче обличчя й мало не навшпиньки вийшов із кімнати. А біля Насті вже чаклували служниці й сивий лікар за перегородкою, який тримав пульс султанші, не сміючи дивитися на її тіло
Коли вона прийшла до тями, зажадала води і наказала невільницям покинути кімнату.
Довго вдивлялась у свого первістка. Від болю мозок її працював, як у лихоманці. Раптом її бліде обличчя порожевіло. Слабким рухом руки зачерпнула води і, обливаючи сина свого первородного, сказала тихо:
Хреститься раб Божий Степан в імя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь
Легенько відсунулася запона. Чиїсь очі здивовано дивились, як Роксолана перехрестила дитину тричі святим хрестом.
Хтось похитав головою і зник, як тінь
А Роксолана відкинулася на подушки сили покинули її.
Ріс синочок, названий Селімом. Годувала, сповивала, колисала його сама Роксолана. Любила його. І батько, стриманий у почуттях Сулейман, розчулено брав на руки їхнього сина З рожевої крихти Селім перетворився на малюка. Бігав парком, уже починав говорити Разом із ним грався Мустафа, котрий підріс і став серйознішим.
У залі на троні сиділа Роксолана. Поруч візир. Обличчя Роксолани було відкрите, і видно було, як розквітла вона, ставши дружиною і матірю. Привели двох людей: блідого, як смерть, господаря школи невільниць Ібрагіма, який колись пригощав батогом золотоволосу рабиню, і вчителя Абдуллаха. Вони тут же впали на підлогу, а Ібрагім поповз до Роксолани з криком:
О всемогутня султанше Хюррем! Прости нас! Будь милосердною за ті ті У школі невільниць Хіба ми знали О Аллах! Подивився з надією на візира, але той лише зловісно посміхнувся. Роксолана переступила через колишнього свого господаря, презирливо кинувши йому: «Встань і йди геть», а потім підійшла до Абдуллаха, який тремтів усім тілом. Сіла навпроти нього так тихо і скромно, як тоді, коли ще була рабинею в Кафі. Ласкаво глянула на Абдуллаха, всміхнулась і стала схожа на квітку.
Рада бачити вас, учителю Абдуллаху, сказала султанша. Я згадувала про вас. Прошу вас бути вчителем мого сина
Сльози хлинули з очей поважного учителя Корану.
А коли султанша з Ахмед-пашею йшли коридором, великий візир дозволив собі з невдоволенням сказати:
Ваша величносте, але вчителем вашого сина я призначив гідного Амаль-пашу-заде Ніхто не знає стільки способів читання Корану, як він Із великим султаном це питання узгоджено.
Я так вирішила. З володарем трьох частин світу я домовлюся.
Вони йшли далі. Ахмед-паша намагався стримати свої емоції і все ж знову не зміг вгамувати роздратування:
Змушений знову сказати вам, о найдостойніша, не годиться вільним жінкам ходити з відкритим обличчям
Роксолана тільки весело розсміялася:
Ми говорили про це з султаном. І він не міг показати мені місце в Корані, де написано, що жінки мусять закривати обличчя. Немає там цього! Та хіба міг пророк дати такий наказ, якщо Аллах не наказав навіть квітам закривати свою красу?
А коли виходили в парк, сказала султанша:
Завтра поїдемо на невільничий ринок, де мене купували, виберемо поблизу місце для лікарні, для імарету, для тімархане. Усе це для бідняків.
Але в казні немає для цього грошей, зупинився здивований візир. Ми давно не вели воєн проти невірних, і скарбниця порожня
Знову розоряти словянські землі? Знову Україну шматуватимуть ваші пси кримські татари? Завойовуйте Схід! Із гнівом блиснули очі Роксолани. І закінчила різко: Знайдете гроші! Завтра поїдемо на Авретбазар!
По дорозі, уздовж стіни, гнали гурт невільників. Кого тільки серед них не було! Селяни і міщани, дворяни і духовні. Це було видно з їхнього одягу. Переважали українці Були серед них і козаки, що вирізнялися чубами й шароварами. Бранці йшли скуті або повязані, як худоба, биті й замучені. Серед них був і Степан, змарнілий, кошлатий, у пилу й грязюці. З рани на нозі сочилася кров, і якийсь шолудивий пес усе намагався лизнути її.
Назустріч нещасним рухався ескорт Роксолани і Ахмед-паші. Султанша, закутана в мякі хутра, сиділа на зелених подушках, у різьблений лектиці. З болем дивилася вона на майбутніх галерників, намагаючись приховати свої почуття від усюдисущого візира. Сонце грало в її золотистому волоссі.
Кинув Степан погляд на цю лектику і остовпів. Щось знайоме побачив він у цій розкішній жінці, хоча обличчя її закривав білий яшмак. Сіпнувся, забувши про ланцюги, здавивши горло нашийником, придушено крикнув: «Насте! Це ти?». Але миттю отримав страшний удар колом, похитнувся