Зіновій теж помовчав перед тим, як відповісти:
Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодіяльність. Зробить його хорошим для всіх на будь-який смак, як пиріжки з лівером.
Саме так! погодилася Клара. А хіба може бути культура масовою? Масовим може бути тільки невігластво не приведи, Господи, аби настали такі часи, коли «Війна і мир» подобатиметься усім. Усім значить, нікому.
Або твій улюблений Бенедиктов, додав Зіновій.
Клара розсміялася:
Якщо сявки скажуть, що їм подобається Толстой чи Бенедиктов, я і того, й іншого розлюблю на знак протесту.
А якщо вони дуритимуть просто? Хіба ж варто довіряти сявкам?
Ну що ти, тату! весело вигукнула Клара. У мене й місця такого немає, до якого б мені були усі ті сявки разом з їхніми думками та висновками. Моя особиста думка для мене основоположно найважливіша. А самодіяльність якою була, такою і залишиться, нікуди не подінеться.
Отож-бо, погодився Зіновій. У мистецтва і халтури єдина спільність: вони вічні. Ти помітила, звичайно: дурня постійно проявляє твердість характеру, бо мякий знак у цьому слові і в цьому понятті відсутній.
І він пішов на кухню розігрівати зварений Бертою розсольник.
VI
«Найбільше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбільше не хочеться», не переставав думати Володимир Федорович.
Трамвай доторохкотів від управління Південної залізниці до Павлівської площі. Винен, «до площі імені Рози Люксембург». Він вийшов, а трамвай поторохкотів собі далі. Володимир Федорович вийняв зі світло-коричневого деревяного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марія побачить і розсердиться, та й пішов неквапно додому через Миколаївську площу, Сумською. Перепрошую, «площу Тевелєва», як же можна було забути, що її також перейменували!
Втім, Марія зараз і не помітила б, навіть якби й побачила, що він палить
«Клара має рацію, думав він про ненайголовніше, намагаючись про головне якось не думати, Навіщо називати вулиці іменами людей? Адже все одно рано чи пізно доведеться перейменовувати. Замість «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою». А «Люксембург» це вже, взагалі, до чого? Чому не «Ліхтенштейн» чи «Монако»?
Але головним було зовсім не це.
І не те, що начебто зовсім ще недавно він водив Клару до зоопарку, ген там, далі, у Саду Шевченка, а зараз вона уже має рацію
Не це, звичайно. Думати хотілося про інше про те, про що думати зовсім не хотілося.
Він тому й вийшов з Управління раніше щоби постаратися не думати. Або щось придумати.
Хоча, що ж тут придумаєш?
Як відволікти Марію, він уже й з глузду збився.
Всоте пробубоніти якусь дурню на кшталт того, що три роки це все одно, що й нічого? Три роки тому Михайлика ще не було. Володимирові Федоровичу тоді було всього лише 47, а через три роки буде вже аж 53. Їх, цих по три роки, не так уже, якщо подумати, й багато
Залишається тільки постаратися не думати, але про головне хочеться думати саме тому, що думати про головне більше всього не хочеться. Якщо палець пошкарябати до крові як на те будеш хапатися ним за що завгодно, скільки не намагайся берегтися.
Хоча і це ж нині не головне
Головне як відволікти Марію? Самому також треба як-небудь відволіктися але хіба це не те ж самісіньке?
Він з Кларою не встиг нагулятися гадав, нагуляється з Михайликом. А Михайлику ж всього лише півтора не роки навіть, а рочки, ну, трішки більше, але все одно, поки тільки рочки.
Увечері, вкладаючи Михайлика спати, Марія чи Клара лягають з ним поряд і тихенько співають його і свою улюблену пісню:
Сплять ведмеді і слони,
Дяді сплять і тьоті
Самуїл знизує плечима: «Навіщо панькати хлопця? Захоче сам засне». А вони співають собі й співають:
Хай усі сплять вони,
Та не на роботі
Михайлик намагається не заснути, розплющивши очі якомога ширше, але вони у нього не самохіть склеплюються, і він засинає.
Його чи свою улюблену пісню співають жінки? Це поки що одне й те ж самісіньке.
«Цікаво, що б вони співали, якби кінофільму «Цирк» ще не було? посміхнувся Володимир Федорович, запалюючи нову цигарку. «Які вони ще є, колискові пісні? Можливо, і немає інших зовсім? Цирк та й годі».
Інші пісні зараз не пригадувалися. Взагалі нічого не приходило в голову, ніяких нормальних слів, крім усіляких на кшталт «Верхня Касрилівка» чи «Верхньодурилівка». Усіх цих «верхніх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марії пережити ці три роки, а головне найближчі три дні, він не знав. Думав, думав, та нічого на думку не спадало.