Віктор Гриценко - Моя антологія світового сонета стр 5.

Строкатий сильний звір простий народ:
не знаючи межу своєї сили,
беззаперечно рве він власні жили,
якщо роботу вкаже «ляльковод».

Один удар й немає перешкод,
та звір наляканий, бо часто били.
І буде він таким аж до могили,
віки не маючи своїх клейнод.

Не раз і сам знущався над собою,
за гріш себе караючи тюрмою,
хоч попаде копійка до казни.

Що світ його, і невтямки народу!
Біда тому, хто вчити мав нагоду:
у груди мудрим вчителям рожни!

Я народився знищити порок -
крутійство чи облуду і тиранство.
Але ціню Феміди адвокатство:
май Розум і Любов її урок!

У висновках, які зробив пророк,
якщо про істину казав без чванства,
знаходив ліки я від окаянства
та від брехні стрічається щокрок.

Мор, голод, війни, буйство супостата,
пересуди чи суд супроти свата -
біда для тих, хто ще не знав оков.

Заради влади брат вбиває брата -
історія на приклади багата
Рубати корінь зла я в світ прийшов!

Де ангелу земному фарби взяти,
щоб красоту створити неземну?
Напевно, мав за будь-яку ціну
на небі в Царстві Божім побувати.

Як промінь сонця локон, пишні шати -
немов Вселенську змалював весну.
Де бачив він таку красу ясну,
що горні духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру
зобразив посмішку як символ миру,
в зорі узявши колір для ланіт

Дерзнув він Рай на землю опустити,
тож буде він довіку знаменитим,
допоки існуватиме цей світ

Пора! Вже зоряниця над полями
рожеві підганяє табуни.
Не треба, Лілла, сліз! А лиш зітхни -
зітхання стануть нашими гінцями.

Як, крадучись таємними путями,
Алфей[4] не ждав побачень до весни,
так наша думка зрине з глибини,
а шлях любові вказано серцями.

Зірниці дві палають угорі -
і промінь дружби шле зоря зорі,
хоча не стрітись їм на небосхилі.

Над нами пташка тьохкає в гіллі -
дерев коріння, мо, сплелись в землі,
яка всі тайни зберігати в силі

Діброва-пустка, подруга печалі,
в цей час, коли пора коротких днів,
стоїть в чеканні з півночі вітрів,
які снігами засипають далі.

Вже кучері дубів сивіші сталі,
водночас з ними і поет сивів.
Сніг сиплеться з небесних рукавів
на квіти ті, що пють лиш води талі.

Про ці похмурі та короткі дні,
мов про кончину, думалось мені,
бо радість не прийшла журбі на зміну.

Бо холодніша від усіх моя зима,
й злостивий Євр мене сильніш дійма,
й немає вже надій на переміну.

Ти та, якій недоля дар злощасний -
так чарівну красу колись дала,
затаврувала, назбиравши зла,
німіти змусила рабиню власно.

Італіє, не будь така прекрасна,
стань сильною, як досі не була,
щоб всім, хто прагнув сонця і тепла,
від зустрічі з тобою стало жасно.

І не текли б тоді, як з гір вода,
сьогодні раті по альпійських схилах,
не напувала б По чужі стада,
бо ти відстояти свободу в силах.

Натомість ти воюєш проти брата,
бо й досі ще служебка супостата.